Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

востаннє бачили росіянина.

Першим крізь зарості продерся Левко та несподівано усвідомив: нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточкою обличчя.

— Ого, — здивувався українець. — Що це?

— Ти не здогадуєшся?

Слідом за Левком з’явився Ґрем, за ним — Сатомі.

— Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.

Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, якою поросла розчищена ділянка.

— Тобі час на шоу «Найрозумніший», — зіронізував Ґрем, роззираючись. — Он літак.

Під деревами, в іншому кінці посадкової смуги, встромившись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і пофарбованим у червоне кінчиками крил і рулів висоти.

Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смугу.

— Ти навмисне йшов сюди, правда? — спитав Левко.

— Так.

— Гадаєш, тут є люди? — українець кивком указав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.

— Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літав.

— Тоді що ми тут робимо?

— Тут бувають люди, — скоса глипнувши на Ґрема та Сатомі, Сьома раптом заговорив російською: — Если вдруг мои запломбированные в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех, что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной… с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это произошло напрасно. Понимаешь? — Семен закрокував уперед, відхиляючи траву руками: — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця. — А ми з Лео назбираємо дров на багаття.

LVIII

Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він іще міг літати, але те, що його давно не піднімали в повітря, було безсумнівним: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах попідтікали іржею.

Левко обійшов «Cessn’у», обдивившись зусібіч, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.

Закінчивши, росіянин простягнув товаришеві аркуш.

— На, читай.

Українець став спиною до сонця та заглибився в текст, виведений акуратними буквами:

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиб лісів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.

Нас четверо, ми маємо карту й вичерпні інструкції, як дістатися Твердині, що нібито захована в джунглях на захід від Такуатіману.

Не так важливо, хто ми є, звідки прийшли та де взяли карту, що веде нас крізь сельву. Важливо інше: є ймовірність, що наша експедиція з причин, які від нас не залежать, може не повернутися з Мадре-де-Діос.

Літак, яким ми плануємо покинути Перу, відбуває з аеропорту Ліми 24 серпня 2012 року. Це означає, що найпізніше 18 серпня 2012 ми пропливатимемо повз цю злітну смугу, повертаючись до Пуерто-Мальдонадо, і — якщо все буде гаразд — заберемо записку.

А тому:

а) якщо ви читаєте це послання і 18 серпня 2012-го не настало, будь ласка, покладіть записку в пакет, переконайтеся, що він герметично закритий, і лишіть там, де знайшли;

б) якщо ви натрапили на це повідомлення після 18 серпня 2012-го, отже, з нами скоїлося лихо й ми не повернулися, відтак люб’язно просимо вас повідомити посольства Франції, США, Японії та України про зникнення їхніх громадян у тропічному лісі.

Усвідомлюючи безмежжя просторів, які займають ліси Мадре-де-Діос, ми даємо вказівки, де нас шукати:

• від цього місця ми продовжуємо шлях на північний захід і піднімаємося по Ріо-де-лас-П’єдрас (Такуатіману) до точки з координатами 11° 42′ 47″ пд. ш. 70° 22′ 58″ зх. д., де завертаємо у праву (як нам відомо, безіменну) притоку;

• просуваємось угору за течією приблизно на 30 км до скелі, що має форму голови папуги, біля неї залишаємо човен і вирушаємо крізь джунглі на південь;

• південніше від бескиду Голова Папуги розташовані два малі озера, відповідно на відстані 5 і 8 км від місця висадки, ми плануємо досягти нижнього (південного) озера, там завернути й далі рухатися на захід, сподіваючись дістатися до мети нашої експедиції протягом двох-трьох денних переходів.

Наперед вдячні за допомогу, якщо вона, звісно, знадобиться.

Сімеон Т.

Левко Б.

Ґрем К.

Сатомі Х.

06/08/12

Суплячись, Левко віддав аркуш Семенові.

— Ну що, як тобі? Бачу, незадоволений.

Послання було кострубатим, надміру офіційним і водночас надто кіношним, якимось сурогатним. Хоча не це непокоїло українця.

— Ти справді думаєш, що це потрібно? — він почувався, мов людина, що потрималася за хрест на власній могилі. — Ми наче як самі накликаємо біду.

Сьома стенув плечима.

— Поховавши, як страуси, голови між ніг, біду ми не відвернемо. Хочеться вірити, що лист не знадобиться, дорогою назад ми заберемо його, посміємося над собою та спалимо. Я просто хочу перестрахуватись.

— Чому ти не написав прізвища?

— Нам невідомо, хто тут вештається, Лео. Я подумав: якщо ми реально встрянемо в якусь халепу, а хтось таки знайде цей лист, працівникам посольств вистачить імен, щоб нас ідентифікувати. Якщо ж усе складеться добре, я не хочу, щоби хто-небудь у Мадре-де-Діос знав наші повні імена.

— Логічно. І ще: чому ти не написав про кам’яні дороги? Принаймні одна з них справді існує.

Сьома поклав аркуш перед себе, дістав іще один і почав перекладати повідомлення іспанською. Відірвавшись, пояснив:

— Хто б не знайшов послання, сумніваюся, що він помчить по нас у джунглі, навіть якщо повірить у написане. Це дорого та небезпечно. Найбільше, на що можна сподіватися, — це на те, що по нас вишлють літак, такий, як оцей, типу, на розвідку. Я вказав орієнтири, що легко розгледіти з повітря: Голова Папуги, Лоуер-Уінкер-Лейк, Аппер-Уінкер-Лейк. Якщо розвідник залетить достатньо далеко на захід, то знайде те, по що ми йдемо, й тоді, можливо, знайде нас. Дорогу вони нізащо не побачать.

Росіянин говорив так, наче напевне знав, що лист віднайдуть, тобто те, що ним доведеться скористатися. Це не подобалося Левку, тож хлопець іще більше насупився.

Сьома завершив переклад, згорнув обидва аркуші вчетверо, збоку надписавши жирними друкованими літерами «READ THIS»[88], потому вклав їх у целофанову торбину та скотчем приклеїв до останньої шибки з правого борту літака. На запиленому темному тлі складений учетверо папірець відразу впадав у очі… якщо стояти поряд із «Cessna».

— Гадаєш, помітять? — нахилив голову Левко, скептично роздивляючись приклеєний стрічкою пакунок.

— Той, хто тут уперше, — Семен зиркнув на протилежний край злітної смуги, де Ґрем і Сатомі витоптували місце для багаття й розпинали намети, — навряд. Але той, хто постійно літає, помітить.