Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

class="p1">Цього разу знизав плечима Левко. Не вірилось. Напис «READ THIS» здавався надто маленьким, його вдавалося прочитати, лише порівнявшись із краєм крила.

Росіянин сховав ручку до кишені й закинув на плечі рюкзак.

— А тепер можна й по дрова.

LIX

Наступного дня — у вівторок, 7 серпня — хлопці й дівчина вирушили в дорогу ще до сходу сонця. До обіду досягли кліфу Голова Папуги та вивантажили спорядження на берег.

Левко квапився, поводячись так, наче від швидкості руху залежало, чи знайдуть вони Паїтіті, ніби Твердиня (якщо вона існує) з дня на день могла провалитися крізь землю.

Перед заглибленням у ліси українець наполіг на привалі. Виявилося, що мотор «Tohatsu» може працювати в режимі генератора. Пального було більше ніж достатньо на зворотну дорогу, тому хлопці лишили двигун увімкненим і підзарядили всі наявні акумулятори. Левко приділив особливу увагу GPS-навігаторові, сподіваючись, що цього разу він витримає довше.

Зарядивши батареї, хлопці зняли «Tohatsu», закріпили його на дні поряд із каністрами, а потому замаскували човен у прибережних заростях. Узявши найнеобхідніше, подалися на південь.

Прорубана три дні тому стежка встигла зарости, проте пагони й ліани були свіжими, неміцними, тож не затримували просування. О пів на третю Лео, Сьома, Ґрем і Сатомі опинилися біля Аппер-Уінкер-Лейк, верхнього озера. Шлях, на який під час першої спроби змарнували майже день, зайняв не більше як дві години. За годину дісталися до Лоуер-Уінкер-Лейк і, обігнувши його з півночі, ступили на кам’яну дорогу. Трактом рухалися швидше, проте через кілометр Сьома запропонував збавити темп, щоб не проґавити бокової стежини.

Коли перевалило за п’яту й тіні під кронами стали густішати, друзі припинили пошуки й вирішили вибрати місце для ночівлі, розуміючи, що у півтемряві вони напевно прогледять дорогу.

— Може, ми вже її прогледіли, — пробурчав Ґрем.

Таке також могло трапитись. Те, що хлопці легко помітили стежку минулого разу, не означає, що вони так само просто виявлять її вдруге.

Українець, який ішов першим, розвернувся та зирнув на Семена. Сьома, сьорбнувши води через трубочку, що тягнулася від схованої в рюкзакові пляшки, кивнув, спонукаючи його говорити. Левко глибоко вдихнув і сказав російською:

— Чувак, може, ну його нафіг?

(…де ти, Лео, бачив свиней півтора метри на зріст?)

Він думав про гільзи, запломбовані зуби та чоловіка, який, цілком можливо, саме цієї миті стежить за ними крізь приціл автомата Калашникова. А тоді зненацька усвідомив, що витріщається просто на стежку. І перш ніж Сьома встиг розтулити рота, Левкова рука піднялась, а з губів злетіло схвильоване:

— Он вона!

Семен, Ґрем і Сатомі подивились у той бік, куди він показував. Посеред переплетення тонких стовбурів і гілок проступало ніби втиснуте всередину місце, за яким чорніла порожнеча. Прохід був невеликим: людина могла йти по ньому, лише злегка пригнувшись і нахиливши голову. Він чимось нагадував коридор у підводному човні.

Сьома переступив з ноги на ногу.

— То як: стаємо на ніч чи йдемо глянемо, що там?

Темрява стрімко зсідалася, тіні заковтували віддалені об’єкти, проте Левко пірнув у прохід. Почасти через те, що добре розрізняв навколишні предмети, а почасти тому, що побоювався залишатися на мощеному тракті. Після того як зустрівся поглядом із тим, хто стежив за ними в Розколині Черепів, він не мав бажання ночувати на дорозі чи навіть поряд із нею.

Ґрем пробурчав: «Дякую, що поцікавився нашою думкою», — нахилився та пірнув слідом за Левком. Третьою пішла Сатомі. Сьома, востаннє зиркнувши на дорогу до Розколини Черепів, потупав навздогін японці. Потривожені рухом, у повітря здійнялись ескадрильї москітів. За кілька метрів хлопці й дівчина зупинились і оббризкалися репелентом, хоча навіть потому мошва пхалася до очей, вух, ротів.

Стежина виглядала занедбаною. Подеколи друзі ставали на коліна й повзли, подекуди доводилось орудувати мачете. Протягом тридцяти хвилин вони віддалилися від кам’яної дороги на кілометр — не набагато далі, ніж якби продиралися навпростець крізь нетрі, — й Левко вирішив отаборитися. Через сотню метрів вони надибали вільну від кущів ділянку поміж двох товстенних бавовняних дерев і заходилися облаштовувати нічліг. Місце було не з найкращих, одначе ліпшого ніхто не шукав: на першій після відходу від Ріо-де-лас-П’єдрас стоянці і води, і їжі було достатньо.

Сатомі діставала з рюкзаків усе необхідне, щоб розігріти вечерю. Сьома збирав дрова, а Ґрем вовтузився з наметами. Левко, чекаючи, поки Семен принесе сухого гілля, ввімкнув GPS-навігатор і зафіксував їхнє місцезнаходження.

Невдовзі геть стемніло.

За чверть години багаття шипіло на підстилці з вогкого листя, а в казанку закипала вода на чай. Хлопці й дівчина мовчки сиділи довкола вогню. Сьома присипав дрова свіжою зеленню, щоби пустити дим і розігнати комарів. Дим пішов, але москіти не здавались. Їхнє дзижчання виїдало мізки. Під листям аж кишіло від інших комах. Якоїсь миті японка зойкнула й струсила з руки десятисантиметрову стоніжку.

І знову запала мовчанка.

Від репеленту всі відкриті частини тіла стали липкими, ніби змащені солідолом. Шкіра на обличчі свербіла від ядучої протимоскітної речовини. Їм усім — і Левку, й Семену, й Ґрему, й Сатомі — було бридко, вогко й гірко від думок про те, що вони тут роблять. Їсти не хотілось. Утома хилила до сну, та від усвідомлення, що доведеться пхатися у спальники з липкими, як чортзна-що, руками й обличчями, тягнучи за собою, неначе весільну фату, сірий шлейф мошкари, ставало геть кепсько.

Четверо друзів, як це часто трапляється, гадали, що гіршого годі чекати, аж доки… не почули бумкання.

Незрозумілі звуки долетіли із заходу. Розмірені й важкі, вони долинули з пітьми й пробудили огидне тремтіння в завмерлих грудях.

Пум-м… пум-м… бан, — коротка пауза. — Бан, — іще пауза. — Пум-м-м. — Потім перерва, і знову: Бан… пум-м… — пауза, — бан… пум-м… пум-м, — пауза, — бан… пум-м, — пауза, — пум-м… бан… пум-м… пум-м.

Вода закипіла й почала вихлюпуватися, вогонь шипів і метався, оживлюючи кущі й дерева навколо табору, проте ніхто з мандрівників не простягнув руку, щоби зняти казанок.

— Що це? — міцно обійнявши коліна руками, шепнула Сатомі. — «Дивні речі», про які попереджав Ґуннар?

Хлопці мовчали, втиснувши голови поміж пліч і повернувшись обличчям на захід.

Звуки не стихали.

Пум-м… ум-м… бан-н.

Бан-н.

Пум-м-м.

Бан… пум-м.

Бан… пум-м… ум-м.

Бан… пум-м.

Пум-м… бан… пум-м… ум-м.

— Схоже на церковні дзвони, — намагаючись не виявляти страху, прохрипів Семен.

Визначити природу звуків було нелегко. Вони не здавалися схожими ні на бій барабанів, ні на тужливий стугін примітивних духових інструментів. Сьома дібрав найкращу аналогію — церковні дзвони, хоч як на дзвони звук видавався надто податливим і глухим. Та й