Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Нічого, він до тата біг.– піднімаючи його на руки, сказав Кріс, розшнуровуючи черевики малого.

Метт обійняв мене.

– Не замерзли? – запитав він.

– Усе добре, чудова ідея зі скляними іграшками.

– Я знав, що ти оціниш.– посміхнувся Метт.– Піду зроблю вам какао. –він звернувся до Оллі.– Юначе, вам скільки маршмеллоу?

Олівер показав п'ятірню.

– П'ять? Як істинному джентльменові! – засміявся він, відводячи малого на кухню.

Кріс поцілував мене, і ми в обіймах зробили крок до зали. До Різдва ще два тижні, але Чарлі й Дарлінґ їдуть у гори на два місяці, і ми вирішили відсвяткувати це з ними сьогодні ввечері. Батьки Кріса і Метта відмовилися, посилаючись на роботу, але хто його знає, як справи йдуть насправді. Відзначати цей день як Різдво мені не подобалося. Грошей негусто, нашкребти на подарунки я зуміла тільки на справжнє Різдво.

– Тату. – тримаючи величезний для його маленьких ручок келих із соком, сказав Оллі. – А мама сказала, що Санта не прийде на наше несправжнє Різдво, це правда?

– Ну, якщо так сказала мама...

Я штовхнула його ногою під столом.

– Ну, правда, Олівере, хіба Санта з'явиться до тебе заздалегідь? Адже це нечесно по відношенню до інших дітей!– зазначила я.

– Подарунків не буде? – запитала Джинні, смикнувши мене за рукав. Я не встигла їй відповісти.

– Звичайно будуть. Тільки від нас.– сказав Кріс, дожовуючи листочок салату.

Я виразно глянула на Кріса, він невинно посміхнувся.

– Хто перший знайде подарунки, залишені в будинку, той перший їх і розпакує. – Кріс плеснув у долоні.– Ну ж бо вперед!

Коли Оллі та Джинні кинулися з вереском шукати подарунки, я вибухнула.

– Коли це ми збиралися дарувати їм подарунки? Я ж просила почекати до Різдва...

– О, люба, вибач нас, це ми його попросили. – втрутилася Дарлінґ.

– Ми просто дуже любимо спостерігати за їхньою реакцією. Вони такі милі, коли отримують подарунки.– сказав Чарлі.

– Справді. Бабуся досі уважно дивиться на мене, коли на Різдво я отримую нову пару рукавиць.– сказав Метт.

– Ну, любий, ти ж любиш рукавиці.– відповіла Дарлінґ, торкнувшись його підборіддя.

Діти отримали залізницю, будиночок для Барбі, пару коміксів і одяг. Чарлі та Дарлінґ поїхали пізніше. Ми вже збиралися спати.

– Крісе... Завтра рано вставати, треба завести Оллі в садок.

–Ти знаєш, ви могли б жити тут, з Олівером... якщо хочете.

Так–так, ми з Крісом уже майже два роки разом, а я ніяк не переїду в його розкішний будинок. Ні сліду від дівчини, яка і в хвіст, і в гриву пройшлася по колишньому, який не хотів з'їжджатися, так?

– Ми можемо обговорити це пізніше?–зніяковіла я.

– Я просто не розумію, чому ти проти.–зітхнув Кріс.– Твій особистий простір випарувався, коли ти вирішила всиновити Олівера. Ми разом майже два роки, Олівер мені наче син, Джинні не сприймає нікого, крім тебе. Чарлі й Дарлінґ уже прикипіли до Оллі, як до свого, Метт обожнює його. Чому ні?

– Я не знаю, Крісе. Не тисни на мене.

– Гаразд. Вибач.– сказав він, круто розвернувшись.

– Не ображайся на мене.– зітхнула я.

– А на що тут ображатися? – знизав плечима він.– Просто моя дівчина не хоче зі мною жити. Запевняю, тут немає нічого образливого.

– Добре, я завтра до тебе переїду.– торкнувшись його плеча, пообіцяла я.

– Не потрібно послуг. Якщо ти цього не хочеш, не силуй себе. Я почекаю. Мені просто... потрібно трохи подумати.

Кріс накинув на себе халат і вийшов на балкон. Мені стало геть паршиво. Я розумію, що образила його, та ці стосунки починаються просто чудово, втім з Енді все теж починалось добре. Частина мене прагне дотягти до п'яти з половиною років, щоб засвідчитись, що ми зможемо бути разом. Ніби це якийсь чарівний рубіж, після якого буде на сто відсотків ясно, що ми будемо щасливі. Як це безглуздо... Я вирішила спуститися на кухню, зазирнувши в дитячу. Джинні й Олівер спали один навпроти одного. На кухні порався Метт. Він завжди любив перекусити перед сном.

– О, місце зустрічі... – сказав він, пурхаючи над двоступеневим бутером із підсмаженими тостами, вимазаними гірчицею та кетчупом.

– Заткнися і зроби мені сандвіч.– сказала я, сідаючи за стіл.

Він кивнув і почав нарізати солодовий хліб.

– Ти сумна. –зауважив він.

– Усі колись переходять межу, коли припиняють бути радісними. У дитинстві я боялася стати дорослою. Вони всі сумні, збиті з пантелику, у власних переживаннях. Я обіцяла собі, що збережу в собі цю маленьку дівчинку, коли виросту. І де вона? Частина її десь там, а частина... Більше ніколи не повернеться.

– Не всі зберігають і частину, Джекі.– сказав Метт.– Я радий, що тобі вдалося. Але ж справа не тільки в цьому, правда?