Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

годинник. Їх вистачило на 15 хвилин бою, а ніби вічність. Сергій підпалив ганчірку на пляшці з коктейлем і кинув до ящиків, що були з невикористаними запалювальними сумішами.

Підтримуючи один одного, тринадцятеро оборонців повільно збігли до «Львівської брами». Зупинилися. Озирнулися. Мусора видерлись на їхню барикаду, зірвали державний прапор, відкинули його убік. Але нарешті критична маса запалювальної суміші нагрілась і вибухнула… «Герої», що боролись із флагштоком, розлетілися в різні боки.

Дбайливі комунальники у рожевих жилетах, мов мурахи, взялися прибирати барикаду та інше неподобство. Миттю з’явилися і запрацювали тракторці, комунальні машини почали вивозити сміття. Все дуже оперативно і, здавалося, продумано. «Простому народу» було не до революцій, вони виконували свою роботу, як і мусора. Бо як не вони, то на їхнє місце може прийти хтось інший… А сім’ї годувати треба… На тротуарі між залишками барикади і будівлею метро лежало два «акуратно» покладених тіла — чоловіка і жінки[115]. Кажуть, вони загинули у тісняві відступаючих.

Заумний, сумно дивлячись на це, знову процитував по пам’яті «Війну світів» Веллса: «У них нет мужества, нет гордости, они не умеют сильно желать. А без этого человек гроша ломаного не стоит. Они вечно торопятся на работу, — я видел их тысячи, с завтраком в кармане, они бегут как сумасшедшие, думая только о том, как бы попасть на поезд, в страхе, что их уволят, если они опоздают. Работают они, не вникая в дело; потом торопятся домой, боясь опоздать к обеду; вечером сидят дома, опасаясь ходить по глухим улицам»!

— Пішли, пацани, — перебив його Мишко і до Заумного: — А ти, єслі хочеш, йди забалакуй беркутню, вони точно порозбігаються од твого словесного поносу…

Група зайшла на територію Майдану, яка раптово почала звужуватись, мов шагренева шкіра. Спробували додзвонитись до Журналіста, але його телефон був вимкнений. Лікарка з «Львівської брами», котра його «прийняла», сказала, що він подзвонив родичам, і ті забрали його з Майдану машиною.

— То й харашо, — буркнув на те Мишко.

— Зараз вони опиняться на «Глобусі», — сказав Сергій, оцінюючи ситуацію, що складалася, — і спробують спалити наші намети. Треба позабирати все, що можна… — глянув на благенькі оборонні позиції повстанців під готелем «Україна» і на «Львівській брамі», зітхнув, констатуючи: — Тут на п’ять хвилин бою.

У нього гуділо в голові так, що зараз він думав, ніби говорить тихо, бо чув себе, немов через вату. Насправді він кричав.

Морпєх поплескав його по плечу і кивнув, мовляв, пішли, ти все правильно кажеш, так і зробимо…

Мусора впритул підійшли до «Львівської брами» і до Жовтневого палацу. Кілька десятків майданівців, котрі не встигли відступити, були блоковані на «Глобусі». Їх взяли в полон і били смертним боєм — ногами, кийками, поки бранці не переставали смикатись і верещати від болю, втрачаючи свідомість. Тільки після цього до них розвальцем підходили медики в мусорській формі, щоб привести їх до тями і здати конвоїрам…

Оборонці покинули Жовтневий палац, але коли до нього підійшла беркутня, почалася майданівська контратака. Вона тривала не довго, через кілька хвилин беркут, зімкнувши лави, розігнав повстанців. Ті в паніці побігли на Майдан. Всі основні ключові позиції на цьому напрямку було втрачено. Барикада під мостом без флангів не мала шансів. Мусора її захопили без особливих зусиль.

І зупинилися.

Все ще мистецтво

Для Єгора це свято почалось ще вчора. Йому подзвонив сам Азаров і повідомив, що «завтра всьо, бвядь, ім піздєц». А ще, що він чекає на обіцяні картини. І так, між іншим, жартома, повідомив, що його відставка була номінальна і за два дні він планує повернутися у крісло прем’єра. Тобто, що всі попередні їхні домовленості залишаються в силі. І зараз Єгор сидів у своєму улюбленому Café Mozart, попиваючи малиновий лікер з капучіно і шоколадним тістечком. Тістечко мало дивну консистенцію зацукрованого меду і було таким же солодким, тягучим. Він їв, із насолодою примружуючи очі. В голові у нього заїждженою платівкою крутилася пісня: «Нарву цвето-о-ов і подарю буке-е-ет»…

Йому все подобалось — весна, котра несподівано прийшла у Відень і залила вулички сонцем. Студенти, котрі скинули з себе важкі зимові куртки й одяглися у коротенькі, а чоботи замінили легенькими кедами або кросівками. Вони були веселими, життєрадісними, безтурботними, от тільки… Багато хто носив жовто-блакитні хустки, шарфи та інші елементи одягу, демонструючи свою підтримку українській революції. Але й це не зіпсувало настрою Єгору… «Нарву цвето-о-ов»…

Коли прийшов гер Шранке, який приніс із собою свою бундючну пику, Єгор про себе тільки посміхнувся. Усі вони правильні та прихильники демократії до кінчиків нігтів на ногах, поки це не стосується їхніх кишень. Як тільки заходить мова про кількадесят тисяч євро, які можна заробити, куди й зникають їхні принципи? Їм стає байдуже, що картини будуть купуватися за кошти явно корупційного походження, їм стає байдуже на проблеми Майдану з його смердючими Insurgenten[116]. Це теж цілком влаштовувало Єгора. І він вкотре сказав собі, що найвища істина світу — гроші. Великі гроші.

Шранке сів навпроти нього. Кельнер одразу подав йому допіо[117] з водою.

— Вітаю вас, гер Блідий, — привітався галерист, зручно вмощуючись у стільці.

Він поклав кисті рук на стіл, склав їх, переплівши пальці і запитально подивився на Єгора. Той сидів, фривольно відкинувшись на спинку крісла та мав вигляд людини, котра всіх і все вже купила.

— Весна у Відні неперевершена, — мовив Шранке, вирішивши поділитись враженнями від прогулянки вулицями міста.

— …Моя пропозиція в силі, гер Шранке, — сказав Єгор. Він не мав бажання обмінюватися компліментами, хоча насправді у нього був абсолютно романтичний настрій… «нарву цвето-о-ов». — Не зважаючи на те, що ринок антикваріату впав, я готовий запропонувати вам двадцять відсотків готівкою понад ціну картин, про які ми з вами говорили раніше…

— Пропозиція цікава, гер Блідий, — покивуючи, опустив голову галерист.

— Тим більше, що через кілька днів в Україні усе закінчиться…

— Тобто? — зацікавлено підвів погляд Шранке.

— Влада покінчить з цим бунтом… Мої друзі залишаться при посадах. Це відкриває нам з вами, гер Шранке, широкі перспективи: бездонний ринок продажу картин за божевільними цінами.

— Чому ви вирішили, що ми матимемо саме «бездонний» ринок збуту? — здивувався Шранке, відпивши кави.

— Люди, котрі не так давно опинились під загрозою санкцій, не ризикнуть знову вкладати гроші у банки та нерухомість… Тобто вони зрозуміли, що не варто вкладатися тільки у нерухомість і банки… Є більш надійні вкладення. З високою ліквідністю.

— Щодо високої