Читати книгу - "Сірі бджоли"

куди ідеш, мудак донецький! — почув позаду. Але навіть не озирнувся.

Залишивши машину, де сказали, повернувся до віконечка. І тут знову за спиною кроки.

— Сергію Сергійовичу, ідіть за нами!

Озирнувся — двоє у цивільному одязі, також молоді, серйозні.

Зупинилися біля одноповерхового збірного будиночка, який, мабуть, просто привезли і краном на землю опустили.

— Дайте-но ваші мобільні, — попросив один.

Сергійович слухняно передав йому телефон.

— У вас тільки цей?

— Так.

Пішов кудись один з двох разом з телефоном у руці. А другий запросив Сергійовича всередину. У кімнатці-офісі чоловік у цивільному усівся за стіл і вказав поглядом на стілець з іншого боку. У руках хазяїна офісу опинився пом’ятий паспорт пасічника.

— А куди ви їдете? — спитав він, гортаючи паспорт і не дивлячись на співрозмовника.

— У Крим, — відповів Сергійович.

— Це я здогадався, а конкретніше?

— Ну в мене адреса є, знайомий тут біля Бахчисарая живе. Також пасічник. Я ж не для себе, а для бджіл їду. Щоб у тиші політали, щоб мед...

— Ну а як звати вашого знайомого, адреса його? Ви ж розумієте, що ви в’їжджаєте до іншої держави, до Росії?

— Є в мене адреса, ось вона, — розгорнув Сергійович вирваний із записника складений учетверо листок, простягнув.

— Так, так, — закивав хазяїн офісу. — Добре. А що у вас з машиною?

— Розбили скло. Я в Запорізькій області зупинявся, біля Веселого, думав, що там на літо залишуся.

— І вас погано прийняли?

Сергійович кивнув.

— Через Донбас?

Пасічник знову кивнув.

— Так, — зітхнув чоловік. — Страшні речі у вас робляться! Слава богу, ми хоч з Кримом встигли... Журналістам про цей інцидент розкажете?

— Журналістам? — перепитав Сергійович.

— Ну так, не можна про такі речі мовчати!

— Розкажу, — не дуже впевнено промовив він.

— Це ж чим машину били? Битами?

— Сокирою, — уточнив пасічник. — І вулики з бджолами також!

— Посидьте хвилинку, я відійду!

Чоловік вийшов. І тут же до офісу жінка у військовій формі зайшла. Поставила перед Сергійовичем чашку з чаєм і цукорницю.

Сипнув він у чай дві ложки цукру, розмішав. Страх і заціпеніння пропали, і відчув він, як чай виганяє з його тіла і думок незвичний і неприємний холод, холод психічної природи і ніяк з температурою повітря під літнім сонцем не пов’язаний. Пив Сергійович чайок повільно, насолоджувався, заспокоювався. А тому і чоловіка у цивільному, який за свій стіл повернувся, зустрів він миролюбним, привітним поглядом.

Хазяїн офісу розклав перед гостем на столі карту Донбасу.

— Ви пийте, пийте! І подивіться, де тут ваше село? Хлопці-журналісти хвилин за двадцять під’їдуть!

Сергійович знайшов Малу Староградівку, показав. Чоловік обвів точку проживання співрозмовника червоним олівцем. І продовжив розмову, розпитуючи про життя у сірій зоні, і про Пашку, якого Сергійович сам першим згадав.

Уже у процесі бесіди напружився кілька разів Сергійович, напружився і вирішив цьому явно не цивільному чоловіку у цивільному про Петра, українського солдата, не розказувати. І про вбитого, який всю зиму у полі пролежав, також нічого не сказав. Однак розказав про підірваного снайпера з Сибіру і про хлопців з Каруселіна, що до Пашки ходили, поки у них командир не помінявся. І про незнайомих йому хлопців, які машину віджату зимою Пашці продати намагалися. І про те, що у сусідньому селі, що також у сірій зоні, все по-іншому, і люди живуть, і навіть діти по вулицях бігають.

А хазяїн офісу кивав, слухав уважно й іноді щось до блокноту записував. Сергійович відігрівся, розслабився. За чаєм солодким навіть забув пару разів, де знаходиться і чому. Просто, як у купе поїзда бесіда проходила, де два незнайомих подорожніх один одному всіляку бувальщину і небилиці розказують.

Закінчилася їх бесіда, коли до офісу знову жінка-офіцер зазирнула. Зазирнула і кивнула. Хазяїн жваво піднявся.

— Журналісти приїхали! — повідомив.

Вийшли вони під теплі сонячні промені, обійшли піддашок, під яким прикордонники оформляли на в’їзд машини і людей, обійшли білі контейнери-офіси з віконечками для паспортного контролю.

Біля зеленої «четвірки» Сергійовича товпилося зо п’ять людей. Двоє чоловіків з камерами знімали машину і причеп з вуликами із різних ракурсів. Дівчина з мікрофоном у руці пожвавилася, побачивши Сергійовича. Вона, вочевидь, уже знала, хто є хто.

— Ви готові розказати? — спитала вона пасічника, як тільки він підійшов.

— Так, — не зовсім впевнено відповів він.

— Так, відійдіть! — наказала вона колегам, а потім уже Сергійовичу: — А ви станьте ось тут, перед вашою машиною! Ось тут. Готові?

Останнє питання стосувалося двох операторів з камерами.

— Отже, Сергій Сергійович, ви приїхали до нас з Донбасу! Розкажіть, чому?

Питання заскочило пасічника зненацька. Він напівобернувся до причепа, туди ж рукою вказав.

— Ну бджоли, розумієте... У нас стріляють, я у сірій зоні живу... з одного боку українці, з другого — росіяни!

— Стоп! Стоп! — увірвався до інтерв’ю голос одного з молодих парубків, що стояли поряд. — Ні. Так не годиться! Повторіть те саме, тільки без «росіян». Звідки у вас там «росіяни»?

— З одного боку українці, — повторив трохи повільніше і зовсім не впевненим голосом Сергійович. — З другого... з боку Каруселіна — сепаратисти...

— А що трапилося з вашою машиною? — перервала його дівчина з мікрофоном і тут же мікрофон опинився біля рота інтерв’юваного.

— Розбили мені машину, — скрушно і дуже щиро, з болем видихнув Сергійович. — У Запорізькій області, я там зупинився ненадовго...

— Скільки їх було? Чому вони на вас напали?

— Та один він був. Контужений. Перепив на поминках, там якраз вбитого росіянами солдата ховали.

— Стоп! — знову втрутився парубок, який, на думку Сергійовича, ніби і за віком не мав права перебивати старших чи сторонніх. — Люда, досить! Давай без синхрону! Просто картинки! І дзижчання бджіл у вуликах запишіть! І он іще слід від сокири! Крупним планом! — вказав він на пошкоджений вулик. Дівчина кивнула, відпустила руку з мікрофоном, нічого не сказала Сергійовичу і відійшла. І дивився Сергійович, як водили два оператора по його машині і вуликам об’єктивами, як зазирали через розбите лобове скло у машину — також об’єктивами, як кидали на нього дивні, сухі погляди, у яких не було ні співчуття, ні цікавості. А в цей час наблизився до причепа прикордонник із пристроєм, схожим на зменшену саперну лопатку. Став цією