Читати книгу - "Сірі бджоли"

штукою уздовж вуликів водити, і до її електронного попискування дослухатися.

— Ви нам заважаєте! — Повідомив йому парубок-журналіст. — Нам ще пару хвилин!

Прикордонник відступив, але залишився поруч, метри за три.

Журналісти пішли не прощаючись. І прикордонник, швидко перевіривши своєю штукою вулики, зник. А офісний співрозмовник Сергійовича приніс йому мобільник, паспорт і папірець із адресою Ахтема, і попросив повернутися до того ж віконечка і заповнити формуляр на в’їзд.

Перебування на прикордонному пункті вочевидь добігало кінця. Сергійович, заповнюючи міграційну картку, занервував. Але прикордонник, подивившись її, поставив на обох її половинках по штампу, розділив половинки й одну повернув разом з паспортом. Побажав хорошої дороги і попросив не загубити вкладиш.

Вже як усівся за кермо і полегшено зітхнув, Сергійович помітив краєм ока, що до машини поспішає спортивною ходою той самий хазяїн офісу, з яким він провів не менше години. Він махав рукою, ідучи, просив зачекати. Про всяк випадок пасічник вийшов з машини.

— Вибачте, — хазяїн офісу швидко віддихався. — Тут для вас, — він поліз до кишені піджака. — Журналісти зібрали, на ремонт машини! — він простягнув Сергійовичу пачку купюр.

— Просили передати, що вони ще з вами зв’яжуться для рубрики «Було — стало». Ну, щасти вам!

Ошелешений пасічник перебрав рубльові купюри, намагаючись зрозуміти, скільки це грошей йому зібрали. Але голова не працювала. Думки змішалися з почуттями.

— Дякую! — крикнув він у спину чоловікові, який повертався до свого збірного будиночка.

Той озирнувся ідучи. Кивнув.

44

Погляд Сергійовича зігрів вказівник повороту на Севастополь і Бахчисарай. Севастополь був йому не потрібен, але власне наближення до легендарного міста радувало. А от Бахчисарай, як не як, був кінцевою метою цієї мандрівки. Навіть не сам Бахчисарай, а селище Куйбишеве, у якому Ахтем жив.

Сонце світило то на руки, що кермували, то на пасажирське сидіння поряд. Дорога не давала нудьгувати, виляла праворуч, ліворуч.

Увагу пасічника привернула «Волга» із дивним причепом, яка стояла на узбіччі. І смаглявий татарин, що сидів на розкладному стільчику поряд. На причепі блистів круглий агрегат із написом — «Самса».

«Може, хамса?» — подумав Сергійович, відшукавши єдине знайоме слово, схоже на написане.

У будь-якому випадку, зрозуміло йому було, що з цієї круглої штуковини татарин продавав щось їстівне. І одразу захотілося Сергійовичу пожувати, все одно, що, аби солоне. Хай хамсу, хай самсу! Але проїхав він уже далі і залишилася «Волга» з причепом позаду.

Став він тепер уважніше вперед вдивлятися. Кмітливість підказувала йому, що тут на узбіччі можуть на нього чекати й інші продавці їстівного.

Хвилин за десять дійсно побачив він знайомої форми апарат на причепі біля «УАЗіка». І також поряд смаглявий, худий чоловік східної зовнішності стояв-палив, у шортах і сорочці із довгим рукавом, з кепкою на голові, яка захищала від спекотного сонця.

Пригальмував Сергійович.

— Самса? — спитав татарина.

— А це що, риба? — уточнив пасічник.

— Птиця! — розсміявся татарин. — Це такий великий пиріжок з м’ясом! Смачний!!! Сто рублів!

Не знаючи ще, як реагувати на ціну, Сергійович витягнув з кармана отримані на скло для машини гроші. Купюри були по тисячі.

— Може, дві? — спитав татарин, дивлячись на пачку грошей.

— Ні, одну!

Тут же, біля машини, і з’їв Сергійович свою першу у житті самсу. Соковита вона виявилася і поживна. І на язиці смак бульйону наваристого залишила. Не втримався Сергійович, ще одну купив. Жував її під задоволеним поглядом татарина.

— А ви не знаєте, де тут Куйбишеве? — спитав він продавця самси наостанок.

— Албат? Чого ж не знаю?! Через Бахчисарай, а там одразу вказівник на Ялту буде. Тією дорогою ще кілометрів двадцять!

Попереду вже Бахчисарай показався, коли раптом разом із вітерцем до салону машини залетіла бджола. Важко залетіла, на лапках її жовтий вантаж пилку. Залетіла і ніби завмерла у повітрі з переляку. Прямо біля лівого вуха Сергійовича. Рука потягнулася до ручки, що скло опускає. І тут розсміявся Сергійович над собою. Оце так звичка! Ніби рука і не знає, що скла ж більше немає! Злякалася, вочевидь, бджола його сміху. Полетіла. Чи її вітер зустрічний зніс. Озирнувся Сергійович, ніби хотів їй услід подивитися. А побачив свої вулики на причепі.

— Потерпіть ще трошки, скоро я вас випущу! — прошепотів.

45

— Ахтем? — перепитала жінка років сорока, вдягнена у чорну, надто теплу, як для літа, кофту і довгу, до п’ят, чорну спідницю. На голові її бузковий платок був пов’язаний. — А ви хіба не знаєте?

— Що не знаю? — Сергійович дивився то на хазяйку дому, що двері йому відкрила, то на безпородного коричневого пса, який все ще стрибав і гавкав на несподіваного гостя і не особливо старанно натягував ланцюга, що приковував його до будки.

Будка стояла на повороті від хвіртки до затишного навісу, заплетеного виноградом, під ним синів прямокутник дерев’яного, здавалося, нещодавно пофарбованого столу.

Коли пасічник повз будки проходив, пес всередині сидів і навіть носа свого мокрого не показував.

— А ви самі звідки? — запитала хазяйка, дивлячись на незнайомця сором’язливим невпевненим поглядом.

— З Донбасу я.

— Так? — злякалася вона. — З Донецька?

— Ні, мій будинок у сірій зоні залишився. Так, а що з Ахтемом? Де він?

— А ви його звідки знаєте? — жінка, здавалося, заспокоїлася, але пропустила його питання повз вуха.

— Зі з’їзду бджолярів, у Слов’янську. Ми там у одній кімнаті жили. У пансіонаті. Я також пасічник, приїхав от, із бджолами...

Вона кинула оком поза його спину, туди, де стежка, викладена червоними цеглинами, до хвіртки вела.

— Anam, kim anda?[1] — долинув дзвінкий голос, і у дверях з-поза спини жінки визирнуло дівча років сімнадцяти, довговолосе, струнке, у джинсах і футболці.

— Donbastan babaniñ tanişi keldi[2], — відповіла вона. І тут же перейшла на російську. — Нема нашого Ахтема, викрали його. Двадцять місяців уже минуло...

Сергійович, почувши новину, завмер. Крок назад зробив, озирнувся і з псом дворовим безпородним очима зустрівся. Пес знову загавкав.

— А ви до нього навіщо? — спитала жінка.

— Та я думав вулики поставити десь тут. Щоб бджоли у тиші політали. Ну і пожити у наметі. Поряд з бджолами.

— У нас пасіка за виноградником під горою, — голос хазяйки добрішим став. Добрішим і тихшим.

— Це ж Ахтемові