Читати книгу - "Майстер реліквій"

пішов, залишивши Дюрера за розмовою з його новими друзями.

Ростан продовжував демонструвати сердечність, але Дісмас помітив, що плечі його трохи поникли, що явно вказувало на те, що ця справа йому не до душі.

— А ці апартаменти, — закинув гачок Дісмас, — я так гадаю, зараз зайняті?

— На жаль, так. Гхм! — відповів Ростан.

— Як незручно!

— Гхм! Дуже незручно.

— Можу я спитати, чиї ці покої?

— Архідиякона Святої каплиці Кемпера.

Дісмас подумав: «Дідько! То ми стали причиною ого, що оберігана тутешньої плащаниці викинуть з власного дому. Це навряд сприятиме милості Божій».

— Моєму хазяїну навіть уявити буде страшно, що він спричинив такі незручності архідиякону, — сказав Дісмас, вдаючи переляк. — Не турбуйтеся, пане Ростан. Нам і у садах дуже зручно.

Ростан запитливо подивився на Дісмаса.

— Чому ви маєте перейматися незручностями якогось архідиякона? Гхм! — мажордом знизав плечима. — Він лише слуга, як і ми всі тут. Його ж не вперше виселяють із кімнат, щоб розмістити шанованих гостей.

— Можливо, мені не все одно, хоч я теж слуга.

— Гхм! Як давно ви прислужуєте, майстре Руфус?

— Ну, не дуже давно.

З вуст Ростана вилетів ще один смішок.

— Гхм! Це помітно. Не витрачайте своє співчуття на Кемпера. Такі речі постійно трапляються. Речам узагалі властиво траплятися. Це те, що вони роблять завжди.

— А ви, як я бачу, філософ, пане Ростан.

— Запевняю вас, дуже скоро ви переконаєтесь, що я — найпрагматичніша людина у світі. Я служу Карлу Доброму. Що означає, як ви вже змогли переконатися, що іноді я перетворююся на Ростана Лайно.

— Знову філософський підхід.

— Хіба Геракліт не навчив нас, що головне правило Всесвіту — рух. Рухайся, кажу я собі. Нехай рух поглине нас… А ось ми і на місці! Давайте знову надінемо наші похмурі обличчя. Гхм!

31. Три волхви

Дюрер розчинив завішані вікна їхнього нового помешкання. Хлопці та сестра Гільдеґарда оглядали чисельні кімнати, які ще тримали тепло від перебування тут архідиякона Кемпера та його прислуги — гарненьких жінкуватих юнаків.

— Просто ідеальний варіант, — сказав Дюрер.

Апартаменти були розташовані на третьому поверсі, вікна виходили прямо на стіну замка, де вивішували плащаницю. Настільки близько, що, здавалося, до неї можна навіть доторкнутися. Невже Бог їм сприяє? Дісмас потай здивувався: навіщо це здалося Господу?

Він сказав Дюреру:

— Архідиякон Кемпер дуже розхвилювався через те, що його виселили. Коли побачиш його, вклонися йому низенько, як ти вклонився герцогу Урбіно.

— Це не я наказав виселити архідиякона, — пирхнув Дюрер. — А щодо мого реверансу перед італійцем, я зробив це лише для того, щоб не цілувати його вкриту виразками руку з перснем.

Він гидливо здригнувся.

— Ти справив приємне враження. Але зараз ми можемо нажити ворога, який є охоронцем плащаниці.

— Я запрошу його погостювати у Шрамберзі. В моєму замку.

— Упевнений, він буде приголомшений.

— Так. Що мені вдягти на бенкет? Я не можу піти туди у цьому страхітному лахмітті.

— Я тобі що, прислуга?

— При цьому розкладі — так. Це твоя витівка. Треба щось не дуже вибагливе, але відповідне моєму титулу.

— Титулу?

Дісмас підійшов до обіднього столу, зірвав скатертину та жбурнув її у Дюрера.

— Ось. Це відповідає твоєму титулу. Мені начхати в чому ти підеш на бенкет.

— Знову за своє? — озвалася Магда. — Ви обоє повинні стояти на колінах і співати осанну такому везінню, а не шипіти один на одного, як гусаки.

У двері постукали — двоє людей мажордома принесли розкішний одяг для графа Лотара, а також скромніше вбрання для його управителя Руфуса.

Їхня поява саме в цю мить ніби підтвердила слова Магди. І Дісмас знову здивувався. Господь таки сприяє їм у цій справі? Плащаниця з Шамбері хоче «переведення»? До Майнца? Тож який у Бога план?

Герцог Карл дипломатично розмістив графа Лотара по ліву руку від себе, а Лоренцо і кардинала Арагонського — по праву.

Дісмас зайняв місце за крок позаду свого господаря, як і належало наближеному слузі. Звідти він міг чути розмови, але, на жаль, стіл був занадто близько, і в нього постійно текла слина від їств на ньому.

Позаду герцога Урбіно стояв чоловік, до якого Лоренцо звертався «синьйор Караффа». Він був приблизно Дісмасових літ, елегантно вдягнений, весь у чорному: чоботи, рейтузи, гофровані короткі штани, камзол по фігурі, оздоблений соболем. Дісмас мимоволі зауважив, що прислуга італійців одягається краще, ніж більшість аристократів на Півночі. Курфюрст Фрідріх настільки не переймався одягом, що часто скидався на задрипаного бургомістра, а не на правителя Саксонії.

На грудях у Караффи була вишита монограма «М» — «Медічі». Родинне ім'я сім'ї, що править Флоренцією вже майже сторіччя, з часів славетного Козімо. Обличчя у Караффи було засмагле, поцятковане віспою. Це був брутально красивий чоловік із військовою виправкою та міцними м'язами. Волосся дуже коротко підстрижене, тому на голові помітні шрами, здається, рубець від меча. У його лівому вусі видніла сережка, схожа на велику краплю крові,— рубін, дуже великий рубін.

Помітивши Дісмаса, Караффа кивнув і люб'язно посміхнувся. Дісмас розцінив це як милість, враховуючи нерівність їхніх статусів. Він вирішив заприятелювати з цим чоловіком, бо той був не схожий на людину, яку б хотілося мати у ворогах.

Подали страву під назвою «тартифлет». Дісмас відчув аромати сиру, шинки, тушкованої цибулі та вершків і ледь не втратив свідомість. Витончена їжа підштовхнула кардинала Арагонського до розповіді про епічні витрати на папські бенкети.

— Шістдесят п'ять перемін страв! — вигукнув він. — Кожного разу по три страви. Порції маленькі, але неймовірне розмаїття!

Дісмас підраховував про себе. Хіба можливо з'їсти таку кількість їжі? Але, згадавши портрет дебелого Лева X, подумав, що таки можливо.

Кардинал вів далі:

— Тоді винесли велику тацю — величезну, двоє слуг ледве її підняли. Язики павича. Ви куштували цей делікатес, ваша високосте?

Карл сором'язливо посміхнувся.

— Ми, ваше преосвященство, воліємо павичів слухати, а не їсти. Вони добрі охоронці. Оглушливе клекотіння.

— Можливо, це й не кожному до смаку. Але особисто я від них у захваті. Тоді, коли вже ніхто не може їсти, приносять найголовніше — пиріг. Неймовірного розміру. Знадобилося вже шестеро слуг, щоб донести його до столу. Ви, напевне, чекаєте, що я розповім, як його святість відрізав скоринку і вилетіла стая чорних дроздів?

Кардинал покивав указівним пальцем з перснем — ні, нічого подібного.

— Це було б дуже банально. Скільки разів ми вже бачили ці зграї пташок, що випурхують із пирога! Натомість, святий отець тричі плеснув у долоні і сказав «Повстань!». І тоді з цього пирога з'явився голий хлопчик у обличчі Купідона! Сама чарівність. Грім