Читати книгу - "Гра престолів"

щоб провести дядька. Один з розвідників, огрядний і потворний, сідлаючи свого гарона, наспівував непристойну пісеньку, і на ранішньому холоді з рота в нього вихоплювалася пара. На це Бенджен Старк усміхнувся, але для племінника в нього усмішки не знайшлося. «Скільки разів казати тобі, Джоне? Ні! Побалакаємо по моєму поверненні».

Спостерігаючи, як дядько спрямовує коня в тунель, Джон пригадав усе, що казав йому Тиріон Ланістер на королівському гостинці,— й перед очима постало видіння: Бенджен Старк лежить мертвий на снігу в калюжі червоної крові. На саму думку про це Джонові стало зле. На кого він перетворюється?

Тоді він розшукав Привида в своїй одинокій келії й заховав обличчя в його густому білому хутрі.

Якщо йому судилася самотність, нехай самотність стане його зброєю. У Чорному замку не було богопралісу, тільки маленький септ із вічно п’яним септоном, однак Джонові зараз не хотілося молитися богам — ні давнім, ні новим. Якщо вони справді існують, думав він, вони такі самі жорстокі й невмолимі, як зима.

Він скучив за своїми справжніми братами: за маленьким Риконом, у якого завжди світилися очі, коли він випрошував солодощі; за Робом, своїм суперником, найкращим другом і товаришем в усіх справах; за впертим і цікавим Браном, який завжди ходив за ними з Робом і мріяв долучитися до всього, що вони робили. Він скучив за дівчатами, навіть за Сансою, яка ніколи не називала його на ім’я, тільки «зведенюком», адже він був надто дорослий, аби не розуміти, що означає «байстрюк». І за Арією... за нею він скучив навіть більше, ніж за Робом,— скучив за цим худим малим дівчам, з вічно подряпаними колінками й заплутаними косами, у подертому одязі, зате ярим і наполегливим. Арія теж була в родині чужою, як і він... і завжди викликала у Джона усмішку. Він би все віддав, тільки б опинитися поряд з нею, ще разок скуйовдити їй волосся й побачити, як вона скривиться, а тоді в один голос із нею закінчити речення.

— Ти мені зап’ясток зламав, байстрюче.

Почувши похмурий голос, Джон звів очі. Над ним нависав Грен — з дебелою шиєю, червоний з обличчя, а позаду нього стояло ще троє його приятелів. Джон знав Тодера — потворного коротуна з неприємним голосом. Усі новобранці кликали його Жабою. Двоє інших, пригадав Джон, були ґвалтівниками з Пальців, яких з собою на північ привіз Йорен. Імен їхніх Джон не пам’ятав. Без крайньої потреби він з ними навіть не розмовляв. То були грубіяни й гицлі без краплі честі.

— Якщо люб’язно попросиш, зламаю тобі й другий,— підвівся Джон. Шістнадцятирічний Грен був на голову вищий за Джона. Усі четверо були огрядніші за Джона, але вони його не лякали. У дворі він переміг їх усіх.

— А може, то ми тобі щось зламаємо,— сказав один із ґвалтівників.

— Спробуйте,— потягнувся Джон по свій меч, але один із хлопців викрутив йому руку.

— Ти нас виставив на посміховисько,— поскаржився Жаба.

— З вас було посміховисько ще до зустрічі зі мною,— сказав Джон. Хлопець, який тримав його за руку, щосили смикнув угору. Джона прошив біль, але він не скрикнув.

Жаба зробив до нього крок.

— У лордійчука завеликий рот,— мовив він. У нього були маленькі й блискучі поросячі очиці.— Це ти в матір вдався, байстрюче? І хто ж вона була, якась повія? Як її звали? Може, я теж раз-другий її взував,— зареготав він.

Крутнувшись вугром, Джон вгатив підбором у ступню хлопцеві, який його тримав. Почувся болісний скрик, і Джон нарешті звільнився. Стрибнувши на Жабу, він перекинув його навзнак через лавку й приземлився йому на груди, вчепившись у горлянку й добряче буцнувши головою об земляну долівку.

Його відтягли двоє з Пальців і грубо кинули на землю. Грен заходився копати його ногами. Джон качався по підлозі, ухиляючись від ударів, аж тут у темряві зброярні загуркотів голос:

— Припиніть! Негайно!

Джон зіп’явся на ноги. На хлопців люто дивився Донал Ной.

— Для бійок існує двір,— сказав зброяр.— І не влаштовуйте мені сварок у зброярні, бо якщо до них долучусь я, вам це не сподобається.

Сидячи на долівці, Жаба обережно мацав потилицю. Поглянувши на пальці, він виявив кров.

— Він хотів мене вбити!

— Так і є. Я сам бачив,— втулив один з ґвалтівників.

— А мені він зап’ясток зламав,— знову нагадав Грен, показуючи руку Ною.

Зброяр заледве кинув погляд на простягнуту руку.

— Простий синець. Може, розтяг. Мейстер Еймон дасть тобі масть. Сходи з ним, Тодере, хай твою голову теж подивляться. Всі решта вертайтеся в свої келії. Крім тебе, Сноу. Ти затримайся.

Коли хлопці рушили геть, Джон важко сів на довгу дерев’яну лавку, не звертаючи уваги на погляди, які на нього кидали хлопці: в них читалася мовчазна обіцянка відплати. Рука в Джона сіпалася від болю.

— Варті потрібні всі, хто до нас приходить,— заговорив Донал Ной, коли вони лишилися самі.— Навіть такі як Жаба. Його вбивство не зробить тобі честі.

Джон спалахнув од люті.

— Він назвав мою матір...

— ...повією. Я це чув. І що з того?

— Едард Старк не з тих, хто спатиме з повіями,— крижаним тоном відтяв Джон.— Його честь...

— ...не завадила йому зробити собі байстрюка. Хіба ні?

Джон кипів од люті.

— Можна мені йти?

— Підеш, коли я тебе відпущу.

Джон похмуро втупився в димок, який піднімався з жаровні, аж тут Ной дебелими пальцями узяв його за підборіддя, обертаючи його голову до себе.

— Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю, хлопче.

Джон подивився. У зброяра груди були як пивна діжка й живіт до пари. Ніс — плаский і широкий, а ще Ной завжди ходив якийсь наче неголений. Лівий рукав чорної вовняної сорочки застібався на плечі срібною шпилькою у вигляді меча.

— Хай що казатимуть про твою матір, це не зробить з неї повію. Хоч ким вона була, а Жабині слова цього не змінять. Але тут, на Стіні, є чоловіки, в яких матері й справді були повіями...

«Тільки не моя мати»,— вперто подумав Джон. Про свою матір він нічого не знав: Едард Старк не хотів про неї говорити. Але іноді вона йому снилася, іноді навіть здавалося, що він бачить її обличчя. Уві сні вона була шляхетною вродливицею з добрими очима.

— Гадаєш, це в тебе важке життя, бо ти байстрюк високого лорда? — провадив зброяр.— Отой