Читати книгу - "Забудь-річка"

робити, як рятувати Степана. Він телефонував ще кілька разів, намагався говорити бадьорим голосом. Жартував, що коли служив у Туркменістані, там було гірше. А насправді у Сомалі сонце розігрівало каюту з заручниками до п’ятдесяти градусів, у той час, коли в Одесі мрячило, а над степовими дорогами висіли зимові тумани, в яких не видно далі, ніж на два метри, а ввімкнуті фари лише погіршують ситуацію.

Новий рік Уляна зустріла вдома з малою — не було настрою кудись іти, а тим більше запрошувати до себе. Спекла торт, нарізала салатів, а як по телевізору почав виступати новий президент, вимкнула його під три чорти, щоб не бачити цю радісну потвору. А потім пустила Настуню під ялиночку, де Святий Микола заховав для неї омріяну електронну гру.

Греки на повну скористалися своїм Різдвом, щоб взяти паузу, і тут не було ради, а одесити від себе додали до цього ще понад тиждень традиційних українських святкових канікул. Уляна годинами сиділа в інтернеті, розшукуючи крихти інформації, але окрім стандартних повідомлень новинних агенцій нічого не знаходилося. Знічев’я навіть розшукала адресу грецького офісу компанії-управителя і написала їм мейл, але так само безрезультатно.

Подруги заспокоювали її розмовами, кавою, коньяком та пігулками у різних комбінаціях і обговорювали найфантастичніші варіанти. Організували зустріч із психологом, який спеціалізувався на заручниках та Стокгольмському синдромі, і той із захватом описав їм усі фази розвитку конфлікту — від паніки при захопленні до співпраці з терористами та сварок поміж собою. Окремо застеріг проти спроб втечі — неначе Уляна могла організувати їх з Києва. Вона дивилася на цього сухенького хлопця і чомусь бачила опецькуватого розвідника у кав’ярні — той так само хвалився своїми знаннями і крутістю замість запропонувати бодай щось. Єдиний плюс — психолог все-таки не торгував диво-засобами.

А тим часом життя текло своїм річищем і приносило свої халепи. Черешенька знову з’їхала з рейок, бо слідчі СБУ, що вели справу Вікінга, змінили тактику і взялися періодично надзвонювати історику з проханнями уточнити телефоном дещо по справі. Віка розповідала про ці дзвоники загробним голосом так, неначе тільки-но поховала усю рідню. Уляна, сама знервована і зневірена, тепер іще намагалася заспокоїти подругу, і навіть зустрілася з її чоловіком, щоб пояснити, що на нього здійснюють примітивний психологічний тиск, але у якийсь момент відчула себе таким точно психологом, як той, що не так давно розповідав про Стокгольмський синдром. І справді. Суть проблеми вона бачила чітко, але допомогти не мала чим — не може ж насправді адвокат заборонити слідчому розмовляти телефоном. Тому поміркувавши трохи, вона пояснила подрузі, що слідчі хочуть як мінімум вибити її чоловіка з колії, а як максимум довести до дурки. І це — не жарт. Тому єдиною гідною відповіддю може бути спокій. Спокій як наша відповідь ворогам, як засіб боротьби. На диво, це спрацювало і на якийсь час ситуація стабілізувалася.

А заспокоївшись, Віка раптом знайшла виходи на українське консульство у Греції. І не офіційні, через МЗС, а справжні — через маму колежанки, племінник якої працював там дрібним начальником. Племінник швидко зрозумів, що від нього вимагається, і хоч пояснив, що офіційно він нічого зробити не може, а проте обіцяв потелефонувати до цієї самої «Оушен Шипінг» як родич одного з членів екіпажу і спробувати вплинути на їхню совість грецькою мовою.

— Може, це й добре, що неофіційно, — переконувала Уляну й себе Віка. — Сама ж кажеш, що втручання держави тільки збільшує ціну. А так вони побачать, що є людина, яка знає грецьку і може їм у Греції влаштувати гембель — то почухаються.

Але греки вели свою гру, втаємничувати у яку не хотіли нікого — ані родичів, ані консульство. Бо грецькі мореплавці мають справу з піратами вже не першу тисячу років і не терплять втручань у свій бізнес.

Уляна в інтернеті знайшла колег з нещастя і несподівано для себе з’ясувала, що у піратському полоні постійно знаходяться десяток-два українців — одних викуповують, інших захоплюють, адже українські моряки користуються попитом у міжнародних наймачів через свою невибагливість та кваліфікацію — якості, які рідко поєднуються в одній людині. Вона досхочу наслухалась плачів покинутих дружин і присягнулася, що ніколи не буде на них схожою. Вона начиталася жахливих розповідей відпущених заручників про спрагу і воду, яку неможливо пити, про постійне недоїдання, бо пірати не дуже щедрі, про нелюдську спеку та нудьгу, яка з’їдає людей зсередини, перетворюючи найстійкіших моряків на неврастеників та істеричок.

Навіть до церкви зайшла, чого за нею раніше не водилося. Знайшла ікону святого Миколи та поставила йому найбільшу свічку з тих, що продавалися у ятці. Полегшення, про яке казали подруги, не відчула, а перед очима чомусь випливла фальшива африканська маска з кав’ярні з кривою посмішкою і різного розміру очима.

Степан більше не телефонував, але одеська компанія повідомляла, що усі члени екіпажу здорові та чекають на визволення — таку інформацію давав посередник у переговорах.

А потім Катька знайшла справжнього грека.

— Уявляєш? — збуджено пояснювала вона. — Мій сусід знизу, той, який кінорежисер, виявляється, має в Греції друга. Вчилися разом. Він там зараз дуже відомий, має власну кіношколу. То я й кажу, хай подзвонить цим аферистам і скаже пару слів. Він же людина авторитетна. Його послухають.

Вона потягла Уляну в гості до кінорежисера, худорлявого на вигляд, але неймовірно м’якого та тактовного у розмові. Було навіть дивно, що така людина може керувати кимось на знімальному майданчику. Режисер всадовив за стіл, примусово напоїв чаєм і довго слухав темпераментну розповідь Катьки та сухі уточнення Уляни, яка вже виплакала ночами всі емоції. Та й кому воно потрібне — чуже лихо.

Обіцяний грек і справді виявився авторитетним. Уляна подивилася на сайт його компанії в інтернеті і в душі зашкреблася зрадлива надія. А раптом і справді потелефонує?

Настуня саме вчила віршик: «В чебуречній греки їли чебуреки. Два великі греки по три чебуреки, три маленькі греки по два чебуреки. Скільки було греків, скільки — чебуреків?», коли телефон обізвався мелодією. Номер був незнайомий.

— Пані Уляна? — запитав м’який голос на тому кінці. — Це Михайло, сусід Катерини. Ви були в мене на тому тижні.

— Драстуйте, — сказала вона. — Можна без пані, а просто Уляна.

— Добре, Уляно, — погодився той. — Я говорив зі своїм грецьким другом, і він пообіцяв взятися за цю справу. Він має якісь там свої резони щодо цієї суднової компанії, я не знаю, але