Читати книгу - "Шістка воронів"

Звичайно, він так би й учинив. — Стрілець розігнув пальці й зосередився на лініях своїх долонь. — Каз такий… Не знаю, він не схожий на жодну людину з тих, котрі мені траплялися. Він дивує мене.

— Так. Наче бджолиний рій у шухляді комода.

Хлопець зайшовся гавкучим сміхом.

— Десь так.

— То що ми тут робимо?

Джаспер повернувся до моря спиною, відчуваючи, як горять щоки.

— Сподіваємося на мед, мабуть. І молимося, щоб нас не пожалили.

Інеж штовхнула його плече своїм.

— Тоді принаймні ступінь дурнуватості в нас обох однаковий.

— Я не знаю, які в тебе виправдання, Маро. А я сам із тих людей, котрі ніколи не можуть піти геть у разі поганого роздавання.

Вона взяла його під руку.

— Це робить тебе паскудним гравцем, Джаспере. Але чудовим другом.

— Ти занадто гарна для нього, знаєш про це?

— Знаю. Та й ти теж.

— Прогуляємося?

— Так, — відповіла Інеж, крокуючи поруч із ним у лад. — А потім мені буде потрібно, щоб ти відволік Ніну, поки я пошукаю свої ножі.

— Жодних проблем. Я просто приведу Гелвара.

Коли вони вирушили до протилежного боку палуби, Джаспер озирнувся й подивився на штурвал. Каз не рухався. Він досі спостерігав за ними, його очі залишалися такими ж безжальними, а обличчя так само незбагненним, як завжди.

18

Каз

Казові знадобилося два дні від того моменту, коли вона вперше вийшла з хірургічної каюти, щоб наблизитися до Інеж. Вона сиділа сама, схрестивши ноги й зіпершись на корпус корабля, та сьорбала з горнятка чай.

Бреккер покульгав до неї.

— Я хочу дещо показати тобі.

— У мене все гаразд, дякую, що поцікавився, — відповіла дівчина, дивлячись угору. — Як ся маєш ти?

Каз відчув, як вигнулися його губи.

— Блискуче. — Він незграбно вмостився біля неї й відклав ціпок убік.

— Болить нога?

— З нею все добре. Ось, дивись. — Хлопець розгорнув між ними Віланів план тюремного сектора.

На більшості хлопчикових мап Льодовий Двір було зображено згори, але в’язниця була намальована, наче ти дивився на неї збоку. Це був переріз, котрий демонстрував складені один на одного поверхи будівлі.

— Я вже це бачила, — відізвалася Інеж. Провела пальцем пряму лінію від підвалу до даху. — Шість поверхів комином угору.

— Ти можеш це зробити?

Вона звела свої темні брови.

— А є якась інша можливість?

— Ні.

— Тож якщо я скажу, що не можу туди видряпатися, ти накажеш Шпехтові розвертатися та плисти назад до Кеттердама?

— Я знайду іншу можливість, — сказав Бреккер. — Не знаю яку, але так просто від винагороди не відмовлюся.

— Ти знаєш, що я можу це зробити, Казе, і знаєш, що не збираюся відмовлятися. Тоді чому питаєш?

«Тому що я два дні шукав привід, щоб поговорити з тобою».

— Хотів переконатися, що ти знаєш, із чим матимеш справу, і вже вивчаєш мапу.

— Це буде тест?

— Так, — відрубав Каз. — Якщо ти його не складеш, ми всі закінчимо тим, що нас запроторять до фієрданської в’язниці.

— Гм-м-м-м, — відказала Інеж і сьорбнула чай. — А я закінчу тим, що буду мертва. — Вона заплющила очі й притулилася головою до корпусу корабля. — Я переймаюся шляхом, котрим можна вийти з гавані. Мені не подобається, що назовні веде лише одна дорога.

Каз теж притулився спиною до корпусу.

— Мені так само це не подобається, — зізнався він, простягаючи хвору ногу. — Але саме тому фієрданці так усе й збудували.

— Ти довіряєш Шпехтові?

Каз зиркнув на неї краєм ока.

— А є причина, чому б я не мав?

— Не те щоб, але якщо «Феролінд» не чекатиме на нас у гавані…

— Я достатньо йому довіряю.

— Він твій боржник?

Каз кивнув, роззирнувся довкола й мовив:

— Із флоту його витурили геть за непокору й відмовилися виплачувати пенсію. Він має сестру біля Белендта, якій необхідно допомагати. Я дав йому грошей.

— Гарно як на тебе.

Бреккер примружився.

— Я не один із персонажів дитячих оповідок, котрі вдаються до безпечних витівок і крадуть у багатіїв, щоб віддати біднякам. Справа була в грошах, які можна було заробити, і інформації, котру потрібно було мати. Шпехт знає морські шляхи як свої п’ять пальців.

— Ніколи не пропонуєш нічого задурно, Казе, — констатувала Інеж із застиглим поглядом. — Я знаю. Знову ж таки, якщо «Феролінд» перехоплять, ми не матимемо, як утекти з Дієрнгольму.

— Я витягну нас. Ти це добре знаєш.

«Скажи мені, що знаєш». Йому потрібно було, щоб вона погодилася. Це завдання не було схоже на жодне з тих, за які він брався раніше. Кожен сумнів, який вона озвучувала, мав рацію, і лише резонував зі страхами в його власній голові. Він зірвався й нагримав на неї перед від’їздом із Кеттердама, сказав, що знайде собі нового павука для цієї роботи, якщо вона не думає, що він упорається. Йому потрібно було знати, що дівчина вірить, що він може здужати, зможе завести їх до Льодового Двору й витягти назовні. Усі почуватимуться неушкодженими та справедливими — Бреккер уже робив це з іншими зграями, беручись за інші завдання. Він мусив знати, що Інеж вірить у нього.

Але вона промовила лише:

— Я чула, це Пекка Роллінз гатив по нас у гавані.

Каз відчув, як його захлиснуло розчарування.

— То й що?

— Не думай, що я не помітила, як ти хочеш допекти йому, Казе.

— Він просто черговий бос. Черговий злодюга з Бочки.

— Ні, не просто. Коли ти хочеш нашкодити іншим бандам, це лише бізнес. А з Пеккою Роллінзом тебе пов’язує щось особисте.

Пізніше Каз не міг зрозуміти, чому сказав це. Раніше він ні з ким цим не ділився, не промовляв цих слів уголос. Але зараз Бреккер затримав погляд на вітрилах над ними й повідомив:

— Пекка Роллінз убив мого брата.

Йому не потрібно було дивитися на Інеж, щоб відчути, як шокував її.

— Ти мав брата?

— Я мав багато чого, — пробурмотів хлопець.

— Мені шкода.

Чи потрібне було йому її співчуття? Можливо, саме тому він усе розповів?

— Казе, — дівчина завагалася. Що вона робитиме? Спробує покласти заспокійливу руку йому на плече? Скаже, що розуміє, як йому важко?

— Я молитимуся за нього, — сказала Інеж. — За його спокій у тому світі, якщо не в цьому.

Хлопець повернув голову. Вони сиділи так близько, що ледь не торкалися одне одного плечима. Інеж мала такі карі очі, що вони здавалися майже чорними, волосся дівчина розпустила. Зазвичай вона збирала його в немилосердно тугий пучок. Сама лише думка про те, що вона так близько, мала б змусити Казову шкіру вкритися сиротами. Натомість він подумав: