Читати книгу - "Шістка воронів"

«Що станеться, якщо я присунуся ще трохи?»

— Мені не потрібні твої молитви, — мовив уголос.

— А що потрібно?

Старі відповіді швидко спали на думку: «Гроші. Помста. Щоб голос Джорді в моїй голові затих назавжди». Але й інша проревіла всередині, гучна, наполеглива, небажана: «Ти, Інеж! Ти!»

Він здригнувся й відвернувся.

— Померти похованим під вагою мого власного золота.

Інеж зітхнула:

— Тоді я молитимуся, щоб ти отримав усе, про що просиш.

— Знову молитви? — поцікавився Каз. — А чого хочеш ти, Маро?

— Повернутися спиною до Кеттердама й ніколи більше не чути цієї назви.

«Добре». Йому доведеться найняти нового павука, але хоча б звільниться від того, що його відволікає.

— Твоя частка тридцяти мільйонів крюґе може здійснити це бажання. — Хлопець зіп’явся на ноги. — Тож побережи свої молитви для гарної погоди й дурних вартових. А мене сюди не вплутуй.

* * *

Каз пошкутильгав до носа корабля, гніваючись на себе й розлютившись на Інеж. Навіщо він знайшов її? Навіщо розповів про Джорді? Він уже кілька днів дратівливий і незосереджений. Хлопець звик, що Мара завжди десь поруч — годує воронів із його вікна, гострить ножі, поки він сидить за столом, шпетить його своїми сулійськими приказками. Йому не потрібна була Інеж. Він лише хотів, щоб повернулося звичне життя.

Каз обперся на корабельну огорожу. Не варто було розповідати про свого брата. Навіть ці кілька слів збудили спогади, котрі тепер лементували, прагнучи уваги. Що він казав Ґілзові на Біржі? «Я з тих виродків, яких виготовляють лише в Бочці». Чергова брехня, черговий шматочок міфу, котрий він збудував довкола себе.

Після того як помер їхній батько, розчавлений плугом так, що його нутрощі були розкидані полем, наче рядок вологого червоного цвіту, Джорді продав ферму. Отримав небагато. Борги та майнова застава подбали про це. Але грошей було вдосталь, щоб безпечно дістатися до Кеттердама й жити в скромному затишку досить довго.

Казові було дев’ять, він усе ще сумував за Та й боявся мандрувати кудись із єдиної домівки, яку знав. Хлопчик міцно тримався за руку старшого брата, поки вони подорожували милями принадних горбкуватих сіл, а одного дня дісталися до котрогось із головних водних шляхів і заскочили на вигнутого човна, який віз якийсь крам до Кеттердама.

— Що станеться, коли ми потрапимо туди? — питав він у Джорді.

— Я наймуся посильним на Біржу, потім клерком. Стану акціонером, а згодом поважним крамарем і зароблю собі великі статки.

— А що робитиму я?

— Підеш до школи.

— Тоді чому ти не хочеш іти до школи?

Джорді кепкував із нього:

— Я занадто старий для школи. І занадто розумний теж.

Кілька перших днів у місті були такими, як обіцяв брат. Вони йшли вздовж велетенського вигину гаваней, знаних як Лід, потім Східною Клепкою, щоб повитріщатися на всі ті ігрові палаци. Зазирати занадто далеко на південь хлопчики не ризикували, бо їм повідомили, що вулиці там ставали дедалі небезпечнішими. Вони винайняли помешкання в крихітному пансіоні неподалік від Бочки й куштували кожну нову страву, котру лише бачили, набиваючи шлунки айвовими цукерками аж до нудоти. Казові подобалася вітрина з омлетами, де можна було обрати, з чим хочеш щоб його приготували.

Щоранку Джорді йшов до Біржі в пошуках роботи, а Каз залишався в кімнаті. Кеттердам не був безпечним місцем для самотніх дітей. Усюди було повно кишенькових злодюжок і просто злодіїв та навіть чоловіків, котрі хапали маленьких хлопчиків, щоб продати їх до найрозкішніших борделів. Тому Каз залишався вдома. Він штовхав стільця до умивальника, залазив на нього й міг, спостерігаючи за собою в дзеркало, намагатися змусити монетки зникати, як це робив фокусник, якого хлопчик бачив навпроти якоїсь із гральних зал. Каз міг би дивитися на нього годинами, але врешті-решт Джорді тягнув його геть. Усілякі штуки з картами були непоганими, але монетки, що зникають, не давали хлопчикові спати. Як той фокусник це виробляв? Ось вона щойно була тут, а наступної миті зникала.

Лихо почалося із заводного песика.

Джорді повернувся додому голодний і роздратований, засмучений черговим днем, що пішов коту під хвіст. «Вони кажуть, що роботи нема, але мають на увазі, що роботи нема для такого хлопця, як я. Кожен там чийсь брат, чи сват, чи син найліпшого друзяки».

У Каза не було настрою, щоб спробувати допомогти братові збадьоритися. Він буркотів через те, що довелося цілісінький день просидіти в чотирьох стінах, маючи за компанію лише монетки й карти. Хлопчикові хотілося спуститися до Східної Клепки, щоб знайти фокусника.

Минули роки, а Каз досі роздумував, що сталося б, якби Джорді не піддався на його вмовляння, якби вони натомість прогулялися до гавані, щоб подивитися на човни, або просто пішли іншим боком каналу. Він хотів вірити, що це могло б щось змінити, але, стаючи старшим, почав сумніватися, що такі дрібниці взагалі мають якесь значення.

Вони минули зелене буйство «Смарагдового палацу», і просто по сусідству, навпроти «Золотого удару», якийсь хлопчик продавав механічних песиків. Іграшки заводилися бронзовим ключиком і шкандибали незграбними ногами, а олов’яні вушка тремтіли. Каз присів, повертаючи всі ключі й намагаючись завести всіх песиків одночасно, а продавець радо базікав із Джорді. Як виявилося, він був із Ліду, за два містечка від того, де виросли брати, і знав чоловіка, котрий мав роботу для посильних — не на Біржі, а в одному з бюро нижче вулицею. Продавець сказав, що було б добре, якби Джорді прийшов наступного ранку, і вони могли б побазікати з тим чолов’ягою разом. Він сподівався теж отримати роботу посильного.

Коли брати поверталися додому, Джорді купив не один гарячий шоколад, яким вони мали б ділитися, а кожному власну порцію.

— Фортуна нарешті всміхається нам, — виголосив він, коли хлопці стиснули в долонях горнятка, з яких ішов пар, і махали ногами, сидячи на невеличкому містку, а вогні Клепки відбивалися у воді.

Каз глипнув на їхні віддзеркалення в яскравій поверхні каналу й подумав: «Тепер я щасливий».

Хлопця, котрий продавав механічних песиків, звали Філіп, а чоловіком, котрого він знав, був Якоб Герцун — крамар середньої руки, хазяїн невеличкої кав’ярні неподалік від Біржі. Там він шукав також дрібних інвесторів, з якими можна було розділити витрати на торговельні рейси Керчем.

— Ти мусиш побачити це місце, — захоплено оповідав Казові Джорді, повернувшись додому пізньої ночі. — Там о будь-якій годині є люди, котрі пліткують і торгують новинами, продають чи купують частки й угоди. Звичайнісінькі люди — різники, пекарі та працівники доків. Пан Герцун каже, що будь-хто може розбагатіти. Усе, що потрібно