Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Містере Вайтлі, зробіть-но це ще раз, і я вас оштрафую на сто доларів.

Він був чудовим знавцем законодавства, і хоча могло видатися, що він легковажить своїми обов’язками, насправді він твердою рукою керував усім процесом. Тільки одного разу суддя Тейлор розгубився під час слухання справи, і причиною стали Каннінгеми. У Старому Саремі, де вони здавна селилися, мешкали два клани, які від початку були різними родинами, але, на лихо, мали подібні прізвища. Каннінгеми одружувалися з Коннінгемами, і відмінність у написанні прізвищ нікого особливо не хвилювала — аж доки один Каннінгем не почав суперечки щодо ділянки землі з котримсь із Коннінгемів. Під час полеміки Джімз Каннінгем стверджував, що його мати, хоча завжди підписувалася Каннінгем, насправді була Коннінгем, тільки не вміла писати доладно, майже нічого не читала, а сиділа собі вечорами на веранді, втупившись кудись удалину. Наслухавшись протягом дев’ятьох годин химерних оповідей від мешканців Старого Сарема, суддя Тейлор припинив усю справу. Коли його спитали — на якій підставі, він відповів: «На підставі обопільної домовленості»,— а потім оголосив: він щиро сподівається, що обидві сторони задоволені тим, що їм надали можливість висловитися публічно. Так воно і було. Саме цього вони передусім і прагнули.

Суддя Тейлор мав одну цікаву звичку. Він дозволяв палити у залі суду, проте ніколи не палив сам: іноді, якщо пощастить, можна було спостерігати, як він вкладає у рота довгу незапалену сигару і неквапно її зжовує. Мало-помалу сигара зникала, але за кілька годин знову з’являлася у вигляді плескатої гладенької маси, на яку перетворили сигару жувальні таланти і шлункові соки судді Тейлора. Якось я спитала в Атикуса, як тільки місіс Тейлор цілується з ним, а Атикус відповів, що не так уже часто вони тепер цілуються.

Стійка для свідків була праворуч од судді, й коли ми всілися на свої місця, там уже стояв містер Гек Тейт.

6

— Джемі,— запитала я,— то Юели отам сидять?

— Тихше,— шикнув Джемі,— містер Гек Тейт уже дає свідчення.

Містер Гек Тейт для такої події причепурився. Він вдягнувся у звичайний діловий костюм і став як усі звичайні люди — ні тобі високих черевиків, ні шкірянки, ні патронташа на ремені. З цієї миті я перестала його боятися. Він сидів на стільці для свідків, трохи нахилившись уперед, затиснувши руки між колінами, й уважно слухав окружного прокурора.

Прокурора містера Гілмера ми знали не дуже добре. Він був родом з Еботвіля; бачили ми його лише під час судових засідань, що бувало нечасто, бо нас із Джемі не надто цікавили судові справи. На вигляд йому можна було дати від сорока до шістдесятьох років: обличчя мав майже без зморщок, але голова вже почала лисіти. Хоча він стояв до нас спиною, ми знали, що одне око у нього зизе, і він умів цим вправно користуватися: здавалося, він дивиться на одну людину, а насправді бачить зовсім іншу, і це страшенно нервувало присяжних і свідків. Присяжні вважали, що він не зводить з них очей, і тому слухали уважно; свідки так само, бо думали те саме.

— ...своїми словами, містере Тейт,— говорив містер Гілмер.

— Так от,— сказав містер Тейт, торкнувшися своїх окулярів і звертаючись до власних колін,— мене викликали...

— Ви могли б обернутися до присяжних, містере Тейт? Дякую. Хто вас викликав?

— Боб — ось він сидить, Боб Юел, одного вечора...

— Якого вечора, сер?

— Двадцять першого листопада. Я саме виходив з кабінету, збирався вже додому, аж тут прибіг Б... тобто містер Юел, дуже схвильований, і сказав, щоб я швидко поїхав до нього додому, бо якийсь негр зґвалтував його доньку.

— І ви поїхали?

— Ясна річ. Сів у машину і помчав.

— І що ви там побачили?

— На підлозі посеред кімнати, тієї, що праворуч від входу, лежала дівчина. Вона була сильно побита, але я підвів її на ноги, вона помила обличчя у відрі в кутку і сказала, що з нею все гаразд. Я спитав, хто її побив, вона відповіла — Том Робінсон...

Суддя Тейлор, який уважно вивчав свої нігті, підвів голову, ніби очікуючи протесту, але Атикус мовчав.

— Я спитав, чи це він її отак побив, вона відповіла — так, він. Спитав, чи він її присилував, вона сказала — так. Тоді я пішов до Тома Робінсона і привів його до них. Вона вказала на нього як на винуватця, і я його заарештував. Ось і все.

— Дякую,— сказав містер Гілмер.

Суддя Тейлор спитав:

— Атикусе, ви маєте питання?

— Маю,— відповів мій тато. Він сидів за своїм столом, трохи відхилившись на стільці, схрестивши ноги і закинувши руку на спинку стільця.

— А ви викликали лікаря, шерифе? Хтось послав по лікаря? — спитав Атикус.

— Ні, сер,— відповів містер Тейт.

— Не викликали лікаря?

— Ні, сер,— повторив містер Тейт.

— А чому? — голос Атикуса прозвучав гостро.

— Можу пояснити чому. Не було необхідності, містере Фінч. Вона була сильно побита. Понад усякий сумнів, сталося щось погане.

— Але ви по лікаря не посилали? А поки ви там перебували, хтось послав по лікаря, привів лікаря, відвів її до лікаря?

— Ні, сер...

Тут втрутився суддя Тейлор.

— Він уже тричі відповів на це питання, Атикусе. Він не викликав лікаря.

— Я просто хотів пересвідчитися, ваша честь,— пояснив Атикус, і суддя усміхнувся.

Джемі міцно ухопився за поруччя галереї. Він раптом затамував подих. Поглянувши униз, я не побачила нічого особливого і подумала, що Джемі просто драматизує ситуацію. Ділл сидів спокійно, так само і превелебний Сайкс.

— Чого ти? — прошепотіла я, але у відповідь почула лише коротке «Цить!».

— Шерифе,— провадив Атикус,— за вашими словами, дівчину було сильно побито. Як саме?

— Тобто?

— Опишіть її травми, Геку.

— Голова була сильно побита. На руках уже проступали синці, й це сталося за півгодини до...

— Звідки ви знаєте?

Містер Тейт широко усміхнувся.

— Вибачте, це вони мені так сказали. Так чи так, її добряче відтовкли, коли я туди приїхав, і око вже запливло.

— Яке саме око?

Містер Тейт моргнув і пригладив руками чуба.

— Хвилинку,— тихо промовив він, потім подивився на Атикуса так, ніби питання видалося йому дитячим.

— Не можете пригадати?

Містер Тейт тицьнув у невидиму особу за п’ять дюймів перед собою і сказав:

— Ліве.

— Хвилинку, шерифе,— уточнив Атикус.—