Читати книгу - "Соловей"

але батько Ізабель не міг гарантувати, що це врятує його у разі ретельної перевірки. Він відрізав халяви своїх черевиків та зголив вуса.

Ізабель й Анук витратили багато годин, щоб навчити його, як потрібно поводитися. Вони нап’яли на нього мішкуватий плащ і зношені, брудні робочі штани. Відтерши нікотинові плями з його вказівного й середнього пальців, вони навчили його курити так, як це роблять французи — тримаючи цигарку між кінчиками великого та вказівного пальця. Тепер він знав, що перед тим, як перейти вулицю, потрібно спершу подивитися ліворуч, а не праворуч. І він ніколи не мав наближатися до Ізабель, якщо вона сама цього не зробить. Йому наказали прикидатися глухонімим, а також усю дорогу в потязі читати газету. Він мусив придбати власний квиток і сидіти окремо від Ізабель. Це стосувалося й решти. Коли вони прибудуть до Сен-Жан-де-Люз, пілоти мають іти далеко позаду неї.

Анук повернулась до Ізабель. У її очах можна було прочитати: «Ти готова?»

Дівчина повільно кивнула.

— Кузен Етьєн сяде в потяг у Пуатьє, дядько Еміль — у Рюффеці, а Жан-Клод — у Бордо.

Інші льотчики.

— Добре.

Ізабель мала вийти з потяга в Сен-Жан-де-Люз із чотирма пілотами — двома британцями й двома канадцями — і перетнувши гори, потрапити в Іспанію. Прибувши туди, вона мусить надіслати телеграму. «Соловей заспівав», — означатиме, що все вдалося.

Вона поцілувала Анук в обидві щоки і, пробурмотівши «бувай», швидко пішла до каси.

— Сен-Жан-де-Люз, — сказала вона й протягнула касирові гроші. Узявши квиток, вона рушила до платформи С.

Дівчина жодного разу не озирнулася, хоч їй дуже цього хотілося.

Пролунав гудок локомотива.

Ізабель зайшла у вагон і сіла з лівого боку. Поступово інші пасажири почали займати свої місця. У вагоні з’явилися кілька німецьких військових і сіли навпроти неї.

МакЛіш зайшов у вагон останнім. Він проминув Ізабель, навіть не глянувши на неї. Чоловік сильно сутулився, намагаючись здаватися нижчим. Коли двері зачинилися, він усівся в протилежній частині вагона й одразу розгорнув газету.

Знову пролунав свисток, і величезні колеса почали обертатися, набираючи швидкість. Вагон трохи підстрибував і хитався з боку в бік, а тоді перейшов на рівномірний рух. Колеса стукали по залізних рейках.

Німецький солдат навпроти Ізабель оглянув вагон. Його погляд зупинився на МакЛіші. Він штовхнув свого друга в плече, і вони обидва підвелися.

Ізабель нахилилася до них.

— Вітаю, — сказала вона з усмішкою.

Солдати одразу сіли на місця.

— Вітаю, мадемуазель, — відповіли вони в унісон.

— У вас хороша французька, — збрехала вона.

Кремезна жінка, що сиділа поруч, з огидою пирхнула й прошепотіла французькою:

— Тобі має бути соромно.

Ізабель мило засміялася.

— Куди ви прямуєте? — спитала вона військових. Вони кілька годин мали провести в цьому вагоні, тож непогано було б відвернути їхню увагу на себе.

— Тур, — сказав один.

— Онзен, — мовив інший.

— У мене із собою є колода карт. Ви знаєте якісь ігри?

— Так. Авжеж! — відповів молодший.

Ізабель дістала із сумочки гральні карти. Вона роздавала їх із радісним сміхом, коли ще один льотчик зайшов у вагон і пройшов повз німців.

Пізніше, коли підійшов кондуктор, вона показала свій квиток. Узявши його, він попрямував далі.

Коли він підійшов до МакЛіша, пілот вчинив так, як йому й казали, — передав свій квиток, не відриваючись від читання. Інший льотчик зробив те саме.

Полегшено видихнувши, Ізабель відкинулася на своєму сидінні.

Ізабель разом із чотирма пілотами без пригод дісталася Сен-Жан-де-Люз. Двічі вони проходили (звичайно, окремо) повз німецькі пропускні пункти. Вартові заледве кидали оком на фальшиві посвідчення й казали «дякую». Вони не видивлялися збитих льотчиків і, звісно ж, не могли нічого запідозрити про їхній зухвалий план.

Тепер Ізабель з чоловіками наближалася до гір. Біля підніжжя вона зайшла до невеличкого парку, що простягався вздовж річки, і сіла на лаву. Пілоти з’являлися один за одним. Першим прибув МакЛіш. Він сів поруч із нею.

Інші розмістилися так, щоб усі могли один одного чути.

— Ваші таблички у вас? — спитала вона.

МакЛіш дістав із кишені сорочки аркуш паперу, на якому було написано: «ГЛУХОНІМИЙ. ЧЕКАЮ, ПОКИ МАТИ МЕНЕ ЗАБЕРЕ». Решта льотчиків зробили те саме.

— Якщо вас зупинить німецький солдат, покажіть йому своє посвідчення і табличку. Не говоріть.

— І поводьмося як дурні. Для мене це буде легко, — зашкірився МакЛіш.

Ізабель була надто схвильованою, щоб усміхатися.

Вона зняла полотняний рюкзак і віддала його МакЛішу. Там було найнеобхідніше: пляшка вина, трохи свинячої ковбаси, дві пари товстих вовняних шкарпеток та кілька яблук.

— В Уррюні чекайте, де хочете. Та, звісно ж, не разом. Не піднімайте голови, удавайте, що читаєте книгу. Не дивіться ні на кого, поки не почуєте, як я кажу: «Ось ти де, кузене, ми скрізь тебе шукаємо». Зрозуміли?

Вони всі кивнули.

— Якщо я не повернуся до світанку, ідіть кожен окремо до По і знайдіть готель, про який я вам казала. Жінка на ім’я Еліан вам допоможе.

— Будь обережною, — сказав МакЛіш.

Глибоко вдихнувши, Ізабель залишила їх і вийшла на головну дорогу. За пару кілометрів, коли вже почало сутеніти, вона проминула хиткий міст. Дівчина рухалася вузькою ґрунтовою стежиною, що підіймалася дедалі вище до вкритого зеленню підніжжя. Місячне світло осявало сотні маленьких білих цяток — кіз. На цій висоті вже не було людських домівок — лише приміщення для тварин.

Нарешті вона побачила його: двоповерховий будинок, наполовину зроблений із дерева. У нього був червоний дах — точнісінько такий, як описував її батько. Не дивно, що вони не змогли зв’язатися з мадам Бабіну. Будинок наче був навмисно збудований так, щоб тримати людей на відстані. Побачивши її, кози почали бекати і стрибати одна на одну. У неохайно запнутому вікні вона роздивилася світло. З димаря весело виривався дим, наповнюючи повітря своїм запахом.

Коли вона постукала, двері ледь прочинилися. Дівчина побачила лише одне око та рот, майже повністю схований під сивою бородою.

— Добрий вечір, — сказала Ізабель. Вона чекала, поки старий відповість, але він мовчав. — Я прийшла до мадам Бабіну.

— Навіщо? — вимогливо спитав чоловік.

— Мене прислав Жульєн Розіньйоль.

Чоловік якось дивно клацнув язиком і відчинив двері.

Першим, що побачила Ізабель усередині, був великий чорний казан, який висів на гачку над вогнем у велетенському каміні. У ньому щось варилося.

За величезним подряпаним столом у дальньому кінці широкої кімнати, обшитої шалівкою, сиділа жінка. Спершу здалося, що вона вдягнена в чорне ганчір’я, але коли старий запалив лампу, Ізабель побачила, що на ній чоловічий одяг: грубі бриджі та лляна сорочка зі шнурівкою на вирізі. Її волосся мало колір металевої