Читати книгу - "Подорож на край ночі"

недбальство. А втім, мені було дуже легко не відповідати на теревені як начальника, так і матері, і я ніколи не відписував. Проте й це не поліпшувало мого становища.

Робінзон украв майже все, що зберігалось у тепер розбитій крамниці, і хто мені повірить, коли я напишу про це? Писати? А навіщо? Кому? Патронові? Щовечора о п'ятій годині я теж уже трусився від пропасниці, і то в такому темпі, що ліжко бряжчало й хиталося так, неначе я віддавався мастурбації. Негри з селища без церемоній удерлися в хижу і стали мені прислужувати; цього від них я не вимагав, але відіслати їх бракло сили. Вони сперечалися над рештками товару, що залишились у факторії, спустошували діжечки з тютюном, приміряли стегенні пов'язки, оцінювали їх і забирали, побільшуючи загальний розгардіяш у помешканні. Каучук лежав просто долі, змішуючись з одного боку з солодкавим соком лісових динь — папайї, що на смак нагадувала грушу і відгонила сечею; я тоді зжер їх так багато — замість консервованої квасолі, — що й через п'ятнадцять років на саму згадку про них відчуваю нудоту.

Я намагавсь уявити, в якому безпорадному становищі опинився, але не зміг. «Усі крадуть!» — тричі повторив мені Робінзон, перше ніж зникнути. Такої самої думки дотримував і генеральний директор. Ці слова часто роїлись у моїй голові, поки я лежав із пропасницею. «Треба метикувати!» — казав він іще мені. Я спробував підвестись, але знову марно. А щодо води, яку п'єш, то він мав слушність, це справді помиї, ба гірше: смердючі помиї. Негренята, щоправда, приносили великі й малі банани, криваві помаранчі і, як завжди, папайю, але як нестерпно корчило живіт від тих плодів, від усього, що діялось навколо! Я б, мабуть, виблював усі свої нутрощі.

Тільки-но мене трохи відпускало і в голові бодай на мить прояснювалось, я знову відчував, як усе єство проймається страхом, — страхом, що треба звітувати компанії «Пордюр'єр». Що я напишу тим лихим, неласкавим людям? Чи ж повірять вони мені? Одразу заарештують! І хто мене судитиме? Зумисне приставлені люди, озброєні страшними законами, що не знати звідки взялися, суд, подібний до військового трибуналу; вони ніколи не викажуть вам своїх справжніх намірів і втішатимуться, змушуючи обливатись кров'ю і дертися вгору стежкою до верха, який височить над пеклом, стежкою, що провадить злидарів до смерти. Закон — це величезний луна-парк страждань. Коли бідолаха потрапить у його тенета, волання потім лунають цілі сторіччя.

Я, заслинений, очманілий і немічний, волів тремтіти в хижі при температурі сорок градусів, ніж опритомнювати і ставати безборонною жертвою своїх уявлень про те, що на мене чекає у Фор-Ґоно. Я докотився до того, що навіть не ковтав хіни, аби пропасниця й далі застувала життя. Кожен упивається тим, що має. Поки я конав отак, не день і не тиждень, скінчилися сірники. Просто їх було дуже мало. Робінзон залишив мені після себе лише «рагу по-бордоському». Зате того рагу зосталися цілі завали. Я вже виблював його кілька ящиків. Але, щоб дійти до такого результату, рагу все-таки годилося гріти.

Нестача сірників дала мені нагоду трохи розважитись, я став спостерігати, як мій куховар розпалює вогонь, крешучи двома кременями над сухеньким сіном. І саме тоді, як я дивився, мені наче свінуло. Додати до цього пропасницю, і думка прибрала напрочуд виразних обрисів. Попри, звичайно, мою велику незграбність, через тиждень старанних зусиль я, як і той негр, теж навчився розпалювати вогонь двома гострими камінцями. Одне слово, став метикувати, опустившись до дикунського стану. Вогонь — це головне, лишається ще полювання, але мисливських амбіцій я не мав. Мені вистачало й того, що, взявши кремені, я міг викресати вогонь. Я вправлявся в цьому зумисне. Цілісінькі дні знай кресав. Щоправда, віджбурюючи гусінь «другого геологічного періоду», я набув куди меншої вправности, так і не спромігшись опанувати як слід цей простенький рух. Чимало гусені я навіть пороздушував. Та це мене не обходило. Я по-дружньому дозволяв їй заповзати до мого житла. Пройшли одна за одною дві великі бурі, друга тривала аж три дні і — що дошкуляло дужче — три ночі. А втім, можна було пити зі жбана дощову воду, хоча й теплу, та все-таки… Розмокнувши, рештки тканин самі собою танули і злипались, утворилась неоковирна купа.

Послужливі негри, звісно, приносили мені з лісу цілі пучки ліан, аби обплітати стіни та прив'язати хижу до землі, але все дарма, скоро лиш війне легенький вітер, листя стін загорталось і несамовито, наче підбиті крила, лопотіло об дах. Не зараджувало ніщо. Просто я мав іще одну розвагу.

Тубільці, великі й малі, зрештою цілком озвичаїлись із життям у моєму розгардіяші. Вони щиро раділи. Яка втіха! Коли їм заманеться, входили до моєї (якщо можна так висловитись) хижі й виходили з неї. Ось де вона, свобода. Ми порозумівалися знаками, показуючи, що живемо в цілковитій злагоді. Якби не пропасниця, я, напевне, заходився б вивчати їхню мову. Мені бракувало часу. Бо навіть попри успіхи ще не міг видобути вогонь так управно й швидко, як негри. Чимало іскор скакало мені у вічі, і це неабияк тішило тубільців.

Коли пропасниця не з такою силою душила мене на ліжку чи коли я не викрешував вогню, всі мої думки крутилися навколо рахунків компанії «Пордюр'єр». Дивно, як важко звільнитися від страху перед необхідністю звітувати. Я, певне, перейняв цей страх від матері, що отруїла мене приказкою: «Спершу крадуть каченя, потім коня, а закінчують тим, що ріжуть власну матір». Від такої науки визволитись важко. її засвоюють у дуже ранньому віці і згодом у вирішальні миті вона немилосердо залякує людину. Яка жалюгідна слабкість! Струсити з себе засвоєні настанови можна лише під тиском обставин. Сподіваючись на той тиск, ми, факторія і я, тим часом підупали. Після кожної зливи хижа ще глибше загрузала в густу, липучу багнюку. Дощовий період. Те, що вчора ще видавалося скелею, сьогодні оберталось на грузьку мелясу. Гілля пообвисало, літепло цівками точилося на голову, розливаючись у хижі й довкола, мов у покинутому річищі. Все злипалось у суцільну кашу з товарів, надій, рахунків і пропасниці, вона теж була мокра. Дощ лив такий рясний, що, падаючи, немов теплою затичкою закривав тобі рота. Потоп, проте, не заважав тваринам шукати і знаходити одне одного, а солов'ї гавкали, мов шакали. Всюди безладдя, потоп, у ковчезі я, жалюгідний, знеможений Ной. Як на мене, настала пора кінчати.

В усіх материних сентенціях ішлося про порядність, я добре пам'ятаю, що, спалюючи в нас