Читати книгу - "Подорож на край ночі"

удома старі бинти та пов'язки, вона ще казала: «Вогонь очищає все!» Всякого можна було наслухатись від матері, вона мала доречний вислів для кожної ситуації. Тож треба тільки вибрати.

Мить настала. Мої кремені були не найкращі, абияк обколені, іскри здебільшого летіли не далі моїх долонь. І все ж нарешті, незважаючи на вологу, блимнуло полум'я, згодом зайнялися перші товари. То був стос наскрізь мокрісіньких капців. Діялось це ввечері, коли сіло сонце. Вогонь швидко й несамовито подерся вгору. Тубільці поприбігали з села і стали навколо вогнища, лементуючи, неначе оглашенні. Сировий каучук, що його скупив був Робінзон, потріскував у центрі, і його запах одразу нагадав мені про велику пожежу Телеграфного товариства на набережній Ґренель, яку ми спостерігали з дядьком Шарлем, що дуже добре співав романси. Це сталося за рік до Всесвітньої виставки, коли я був іще малим. Ніщо так не ожвавлює спогадів, як запахи й полум'я. Моя хижа пахла точнісінько так само. Дарма що мокра, вона згоріла до цурки, всі товари обернулися на попіл. Рахунки готові. Ліс цього разу мовчав. Цілковита тиша. Певне, всі ті сови, леопарди, жаби та папуги очі повирячували з подиву. Отже, їх приголомшує пожежа. А нас — війна. Тепер ліс міг повернути собі згарище, заполонити його буйною порістю. Я врятував від полум'я лише свій невеличкий багаж, складане ліжко, триста франків і, звичайно, кілька бляшанок рагу, — ой лишенько! — на дорогу.

За годину після підпалу не зосталося нічого. Лише кілька вогників під дощем і поодинокі негри, що вістрями списів порпались у попелі, вдихаючи запах, здавна притаманний у цьому світі всім нещастям, властивий кожній руїні, — запах диму й попелу.

Часу я мав тільки нате, аби якнайшвидше дременути. Повернутись у Фор-Ґоно, пройти вже відомий шлях? І спробувати там пояснити свою поведінку, обставини цієї пригоди? Я вагався… Проте недовго. Однаково нічого не поясниш. Світ щоразу вбиває тебе, повертаючись, наче сонний, так само як ти, коли спиш, крутячись, душиш бліх. Ось що таке, казав я собі, загинути по-дурному, загинути, так би мовити, як людина. Щось пояснювати — це потроху занапащати себе. Попри свій тяжкий стан, я надумав піти просто в ліс, туди, куди вже подався той тягнилихо Робінзон.

Дорогою я ще частіше чув голоси лісової звірини, її скарги, веселощі, поклики, але майже ніколи її не бачив, окрім малого дикого поросяти, що на нього мало не наступив ще біля згорілої хижі. Чуючи невгавне пищання, заводи, рев, здавалось, ніби тварини зовсім близько, ніби їх сотні, тисячі й ними кишить увесь ліс. Та коли я підходив до місця, звідки лунав той гармидер, виявлялося, що там нікого нема, крім великих блакитних цесарок у такому пишному пір'ї, наче ставали під вінець, і таких незграбних, що, коли клекочучи, перескакували з гілки на гілку, здавалося, от-от шугнуть донизу й повбиваються.

Нижче на пліснявому підліску тремтіли великі важкі метелики, силкуючись розкрити намоклі крила з чорною каймою — не крила, а листи з жалобною вісткою; а ще нижче брьохались у жовтій багнюці ми. Просувались із великими труднощами: адже неграм доводилось нести мене на ношах — кількох ізшитих докупи мішках. Носії запросто могли викинути мене в твань, коли ми перетинали річкову старицю. Чому вони цього не зробили? Я зрозумів це тільки згодом. Або ж вони могли мене зжерти, — хіба не такі в них звичаї?

Вряди-годи я щось спроквола запитував, і мої чорні приятелі неодмінно відповідали: «Авжеж, авжеж». Вони ні в чому мені не суперечили. Молодці. Коли пронос давав мені короткий відпочинок, одразу ж нападалася пропасниця. Годі навіть повірити, який я був недужий під час тієї подорожі.

Віднедавна я вже й не бачив ясно, чи, радше, все бачене поставало переді мною в зеленому тумані. Вночі вся навколишня звірина підступала до нашого табору, ми розпалювали вогнище. Коли-не-коли, знехтувавши обережність, гострий крик протинав безмірне чорне запинало, що душило нас. Поранена тварина, попри страх перед людьми і вогнем, прибігала жалітись таки до нас, стояла десь поряд.

Починаючи з четвертого дня, я вже навіть не пробував вирізняти реальність із-поміж навіяного пропасницею всілякого безглуздя, яке без упину соталось у голові, переплівшись із побіжними образами людей, уривками думок, намірів і відчаєм, що тягся в безмежжя.

А все-таки, кажу я собі сьогодні, пригадуючи давнє, напевне ж існував той білий бородань, із яким ми здибались уранці на кам'янистому мисі, де попереду зливалися дві річки? До нас іще виразно долинало ревище недалекого водоспаду. Той чоловік скидався на Альсіда, проте був сержантом іспанської армії. Отже, переходячи зі стежки на стежку, ми, дарма що з бідою, таки дісталися до колонії Ріо-дель-Ріо, давнього надбання кастильської корони. Цей убогий іспанський вояк теж мав хижу. Його, здається, неабияк потішила моя розповідь про пережиті нещастя й про те, що я вчинив зі своєю хижею! Його хижа була в ліпшому стані, проте не набагато. А найбільше йому дошкуляли руді мурахи. Для своєї щорічної міграції вони вибрали собі шлях якраз через хижу і, паскуди, вже скоро два місяці як повзли невпинним потоком.

Мурахи займали майже всю долівку, було важко навіть розвернутись, крім того, якщо їх потривожити, боляче кусалися.

Іспанець щиро зрадів, коли я пригостив його консервованим рагу, бо вже три роки їв самий томат. Я аж рота роззявив з подиву. Сам-один він спожив, як сказав мені, понад три тисячі бляшанок. Утомившись готувати томат якось інакше, він тепер просто пив його, вдавшись до найпростішого способу: пробивав, як у сирому яйці, два отвори на покришці.

Руді мурахи, скоро лише відчули в хижі дух нових консервів, виставили навколо відкритої бляшанки варту. Якби раптом на їхній стежці поставити ще одну почату банку рагу, вони, певне, вдерлися б до хижі всім своїм мурашиним племенем. Чи ж є ще в світі ревніші комуністи? Вони й іспанця з'їли б.

Від свого господаря я дізнався, що столиця Ріо-дель-Ріо — місто Сан-Тапета, славний на все узбережжя порт, де споряджають галери далекого плавання.

Стежка, якою ми йшли, вела просто до Сан-Тапети й правила, так би мовити, за битий шлях, — ми мали йти ним іще три дні й три ночі. Прагнучи бодай трохи позбутися маячні, я запитав іспанця, чи він часом не знає доброго тубільного знахура, що зцілив би мене. В моїй голові крутилася страшна веремія. Але про чорних знахурів іспанець не хотів навіть чути. Він виявився страшенним африканофобом — навіть ідучи до вбиральні, не брав, як усі тут, бананового листка, а тримав зумисне