Читати книгу - "Пора грибної печалі"

знаєте, від кого, від кого, але від вас почути подібне не сподівався, — скрушно похитав головою Іван Петрович. — За доброту, за турботу про людське благо став розбійником…

— Іване Петровичу, я вже говорив, що бесідуємо дарма. Аби все було по-людськи, зніміть мене із завфермою, дайте довідку, і піду працювати у місто… На моє місце поставте Смика — він, неборака, уже давно туди гострить очі… А мені дайте лиш довідку. За роки чесного труда в колгоспі я заслужив її… І можете спати спокійно — про нашу розмову у цій хаті ніхто не вчує.

Пропозиція Граба, видно, припала до душі Іванові Петровичу. Одразу ожив, просвітлів, вдоволено потеребив буйну чуприну.

— Раз так, то це у принципі можна зробити, — сказав уже мирно Зеленяк. — Але дивуюся, чого хочете йти із села, із колгоспу. Ви зі мною по-людськи, то і я так само. Хай Смик йде завфермою, а ви — на його місце бригадиром.

— Дякую ще раз за ласку. Але більше працювати тут не хочу.

— Чому?

— Не те, що не хочу, а не зможу…

— Що? Знову почнете про совість… буде мучити…

— Не те слово, Іване Петровичу. Не зможу вам у вічі позирати. Бачитиму вас, і завжди буду думати — переді мною злодій. Обікрав, обдурив нарід чесний, а я його спільник, бо мовчу і людям не вказую на нього.

Через годину, вгамувавши нервове збентеження, Зеленяк покликав до себе голову сільради:

— Петрові Грабові треба видати довідку. Хоче чоловік йти працювати у місто, в самий обласний центр… Я не проти — хай іде.

— А сотини? — запитав обережно Шкраб’юк.

Зеленяк подумав, прикусив нервово губу і різко сказав:

— Сотини? Сотини відібрати! Ось так відрізати! — Й блискавично черкнув ребром долоні по горлу…

Корпус справедливості

Дивовижна це країна із милозвучним і співучим іменем Провінція. З огляду на час, житейський і творчий досвід Волосянич був щиро вдячний долі, насамперед ветеринарному кандидату, що перші кроки трудової біографії починав у далекому від гомінкого світу гірському містечку. Як на Андрія нинішнього, він би не просто щиро радив, а навіть заставляв молодих літераторів, журналістів, художників пізнавати характери, людські стосунки, взаємовідносини, життя взагалі у селах і провінціальних містечках зокрема. Тут свої неписані закони, етика, філософія… Навіть час — невблаганний, нещадний і стрімкий, якого нам так недостає у великих сучасних містах, в провінції зовсім інший на дотик, колір, смак. Життя, котре в столичному вузі миготіло перед очима калейдоскопічно, тут пропливало уповільнено, ніби під збільшуваним склом. У містечку кожен кожного знав по імені і батечкові, тихенько повідував про вади і достоїнства, буття видиме і незриме… Якщо, скажімо, ти вранці ненароком чихнув, містечко від краю до краю багатоголосим хором віншувало доброго здоров’я. Коли котрийсь із Іванів Івановичів мав необачність вечерком завітати на чашку чаю до веселоокої, симпатичної та, на жаль, розлученої завідуючої універмагом Ганнусі Брязкало і там заговоритися до ранку, на другий день всі жителі уже знали, яку спідню білизну носить пристрасний любитель запашного напою. А характери!

Майже щоранку в редакцію прибігав з свіжим номером обласної газети Ладичко і пронизливим та водночас радісним фальцетом громогласно сповіщав:

— Товариші, я вилущив сьогодні боба, ставте мені п’ятірку!

Із кабінетів визирали заспані обличчя, і співробітники із нестримною цікавістю спішили довідатись, якого «боба» вилущив шеф із шпальт обласної.

Бобами Ладичко йменував помилки, які прогледіли обласні журналісти: опущені або неправильно розставлені знаки пунктуації, друкарські помилки, описки… Особливий тріумф у душі редактора викликали недогляди, що призводили при доскіпливому читанні до перекручення смислу речення або абзаца, особливо, коли вони торкались текстів громадянського звучання. В подібні хвилини, спостеріг Андрій, від радості на лисій маківці Ладичка починало виростати волосся — такий собі дрібненький пушок. Але оскільки Онуфрій Миколайович сам був не вельми у ладах із граматикою, то спонукував лущити «боби» і своїх підлеглих. Надалі всі зібрані «плоди» з педантичною акуратністю Ладичко класифікував і підшивав у чорну течку.

— Для чого це вам знадобилось? — спитав одного разу редактора Волосянич, занісши в кабінет чергову жменю особисто вилущених «бобів».

Несподіване запитання збентежило Ладичка. Він перелякано подивився на Андрія й, з усіх сил намагаючись опанувати становищем, розгублено усміхнувся.

— Ми, Андрію Андрійовичу, люди творчі. А ця категорія людей, як звісно, дивацтвами славиться… Ось і я — над усе люблю колекціонувати видавничі помилки. Таке маю хобі! І, знаєте, приносить величезну насолоду. Але, правда, — одразу застеріг Ладичко, — тільки для домашнього вжитку: про це, упаси біг, нікому…

— Хоч ми, як кажете, і творчі люди, але подібного дивацтва за собою щось не завважував, — не без сарказму мовив Андрій.

— Ой, дорогий колего! — вигукнув палко Ладичко. — Поживете кілька років у нас і, повірте, обростете такими звичками — мати рідна засумнівається у достовірності своєї дитини. Це ж провінція! Але я її обожнюю, — патетично мовив Ладичко. — Тільки тепер мені зрозумілі почуття славнозвісного Цезаря, коли звернувся до сучасників і прийдешніх поколінь: «Краще бути першим у провінції, аніж другим у столиці».

— Слова Цезаря потребують невеличкого уточнення, — застеріг Волосянич. — Він сказав: «Краще бути першим в останньому галльському селі, ніж другим у Римі». Щоправда, історія красномовно засвідчила: Юлій Цезар ніколи не полишав думки бути все-таки першим у Римі.

Ладичко зіщулився, величезні намистини поту вмить обнизали чоло, лису маківку, а очі — навіть зовнішні, щоденні — чкурнули і сховались кудись у підбрів’я…

— Ви знущаєтесь! Ви… ви не смієте зі мною так говорити! Коли не шануєте мене як людину, мусите поважати як керівника…

— Що з вами, Онуфрію Миколайовичу? — щиро здивувався Волосянич. — Я зовсім не хотів кинути на вас тінь… Ви збираєте помилки, а я ще з університету занотовую крилаті вислови. Це моє хобі, якщо хочете знати… «Рубікон перейдено», «Жереб кинуто», «Прийшов, побачив, переміг!», «І ти, Бруте!»… Це теж вислови Цезаря… Ви тільки замисліться, як стисло, коротко міркували древні, але скільки великого змісту вкладали у лаконічні вислови…

Волосянич на цьому гречно вклонився і вийшов…

Через багато літ Волосянич випадково дізнається, що всі помилки, вилучені з обласної газети, Ладичко скрупульозно вивчав, обробляв і відправляв від імені читачів, а найбільш помітні і від свого, у високі інстанції. Там Ладичкові «боби» пильно аналізували, робили відповідні висновки, і в колективі поважної газети весь час мінялися то завідуючі, то кореспонденти, то відповідальні секретарі, а нерідко і редактори. А пильного Онуфрія Миколайовича помалу зарахували у бойовий резерв як одного з кандидатів на відповідальну посаду в обласний часопис. А Волосянич, висолопивши язик, тим часом у поті чола вилущував для