Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Гріх казати, редактор по достоїнству оцінював творчі старання молодого колеги. Йому дозволялося приходити на роботу, коли заманеться, друкувати з продовженням нариси, оповідання, новели… Невеличкі інциденти помалу вщухли, — Андрій зрозумів, що воювати з вітряками, та ще й невидимими, марниця. Домагався одного: чесно відробити у районці свій строк, отримати позитивну характеристику і гайнути в столицю — там без роботи не згине…

Якось наприкінці тижня Ладичко запросив Волосянича у кабінет і майже пошепки сповістив:

— Радий за вас, Андрію Андрійовичу! Як і передбачав, ви не зостались поза увагою шановних людей нашого міста. Уявіть собі: нас запрошують на іменини дочки Федора Степановича Цюбея.

За недовгий час роботи у гірському містечку Волосянич відкрив ще одну дивовижну обставину: є люди, які не займають високих посад, не вславилися гучними і добрими ділами, проте володіють незримою силою підкоряти собі оточення і тримати його під особистим контролем. Утворюючи довкола себе якесь магнітне поле, котре весь час пронизує ближніх, гіпнотизує їх, робить сліпими, по-рабськи покірними перед володарем надприродного феномена. До подібної категорії людей належав і завскладом контори «Заготзерно» Федір Цюбей. Дебелий, навіть потворний зовнішньо, він був, так би мовити, негласним лідером містечка.

— А я тут при чім — п’яте колесо у возі? — байдуже запитав Волосянич.

— Якраз і не зайве, а ведуче, — сказав Ладичко. — Вникніть у смисл запрошення — на іменини дочки Федора Степановича, — натякнув втаємничено редактор. — Певне, сам Цюбей накинув на вас оком.

— Донька симпатична, — згодився Волосянич. — Але до чого тут Цюбей?

— Скажу вам одверто, дорогий колего, маючи прихильність самого Федора Степановича, далеко підете. Та й, гадаю, пора вам помаленьку задумуватись над родинним гніздечком…

У цей час у коридорі загупало, двері здригнулися і в кабінет увійшла Параска Калениківна Хащун — дружина Онуфрія Миколайовича. Двометрового зросту, опасиста, енергійна, ця жінка справляла на Андрія незрозуміле враження. І передавалось воно від її обличчя — продовгуватого, із блідими слідами колишньої вроди. Від нього віяло тужною і зіваючою порожнечею. Проте Андрій — теж, до речі, вперше в житті — спостеріг, що порожнеча, виявляється, має різні кольори і відтінки. В залежності від настрою порожнеча на обличчі Параски Калениківни набувала то гнівних, то радісних, то злих і бурхливих барв. Від кольору порожнечі на її обличчі залежав і робочий настрій працівників редакції. Неважко здогадатися, що справжнім керівником творчої установи була дружина редактора, якої Ладичко панічно боявся.

Калениківна завідувала коректорською. Штат названого відділу значно перевищував кількість кореспондентів і літпрацівників. У містечку групу коректорів охрестили «корпусом справедливості». І, як не дивно, дружина редактора тим вельми хизувалася. Добирала штат за тільки їй відомим принципом, але одне усім було відомо — трудились у коректорській люди далекі від граматики. Приміром, жінка головного лікаря мала незакінчену бухгалтерську освіту, дружина голови райвиконкому за фахом — фармацевт, друга половина голови райспоживспілки ніяк не могла завершити навчання на заочному відділенні хімічного факультету… Як правило, вичитували газету самі ж літпрацівники, а альтруїстки з «корпусу справедливості» зранку до вечора снували по магазинах, організаціях, установах, продовольчих і промтоварних базах і наводили порядок. Проте жителі містечка давно підмітили, що із справедливістю найганебніше поводились там, де страждали інтереси самого «корпусу»: на базах, у школах, магазинах, Будинку побуту, перукарнях… Підмічені альтруїстками «непорядки» одразу виливались у бездарні, однак злісні фейлетони, підписані гучним псевдонімом: Хома Правдоборець.

Тепер Параска Калениківна занесла гострий матеріал на викладача музичної школи, який не хотів визнавати обдарування її доньки і висловився комусь ненароком, що у Ладичкової дитини рівно стільки слуху, як у ведмедя малярського хисту.

— Ви уявіть собі цього телепня, ледаря! Просто не знаю, за що він гроші бере! — обурювалася Хащун. — Де справедливість? Прошу: Онуфрій Миколайович у дитинстві грав на скрипці і, розповідають, всі були у захопленні. Я, приміром, гупала у нашому сімейному ансамблі на бубні. І, знаєте, як нам на весіллях аплодували?! А цей бабій твердить, що наша Олександрина нездарна до музики! Нехай тепер керівництво школи і проекзаменує його самого.

— Мудро кажете, Калениківно, — підтримав Волосянич. — Від батьків чимало залежить. Може, батько Олександрини в дитинстві і справді скрипки не тримав… — жартував їдко Андрій.

На що Ладичко вертонувся у кріслі, як пиявка в оцті.

Наступного вечора Волосянич, як і було домовлено, завітав з Ладичком на іменини доньки Цюбея. І тільки тут збагнув, звідки довкола Федора Степановича той магнетизм… Величезний особняк, оздоблений мармуровою кришкою, доріжки у розлогому саду, викладені плитами із чорного граніту, меблі з червоного дерева, вщерть заповнені кришталем, дорогі килими, унікальні картини — все говорило, що мешкає можновладець, якому не страшні ніякі катаклізми.

Сам господар зустрічав гостей у дорогому костюмі із золотим ланцюжком на лацкані піджака. Через багаточисельні коридори і кімнати провів до просторої зали. З усього видно, нині запрошені бували тут неводнораз, і кожен давно знав своє місце за столом. Андрій присів скраєчку, проте заврайвно одразу узяв його легенько за лікоть і пересадив ближче до господаревої доньки. Іменинниця справді була гарна: невисока, доладна поставою, впадало у вічі миле, благородне обличчя, довжелезні вії. Оцінююче глянула на Волосянича, ледь зашарілася.

— Мене звати Андрієм, — кивнув приязно.

— А я — Ліза, — простягнула руку. — До речі, я вас знаю уже давно, — додала тихо.

— Дуже приємно, радий… — поклонився Волосянич.

Перший тост виголосив Ладичко. Збентежений, розчервонілий, він довго й нудно співав хвалу батькам, виокремлював й підносив достоїнства іменинниці, бажав їй зустріти в житті чемну, порядну людину, гідну її прекрасної руки. При останніх зиченнях Волосянич помітив, як погляди присутніх сфокусувалися на ньому і якось безцеремонно, неприємно промацували й роздягали його. Від ніяковості молодий журналіст втупився в старовинну ікону Георгія Побідоносця і уже не зводив очей до кінця надміру присолодженої промови Ладичка. Гості поважно почаркувалися, випили, взялися до трапези. Заляскали виделки, ножі, прошелестів шумок. Говорилося тихо, обережно, і голоси звучали невиразно, наче вечірні присмерки… Чимало місць за столом пустувало.

— Мають ще надійти гості? — поцікавився Волосянич у молодої господині.

— Сумніваюся, — усміхнулася іменинниця. — Мало бути повно, але коли почули, що запрошений Козодрій, напевне, розхотіли. Та, бачу, і його щось немає…

Золотий чоловік, друг, товариш і брат, начальник міліції Михайло Дмитрович Козодрій був рідкісним екземпляром людської безтурботності і оптимізму. Волосянич обожнював Козодрія, був ним по-дитячому захоплений. Михайло Дмитрович належав до того числа правоохоронців, яких однаково люблять злодії й потерпілі, хулігани й скривджені. Як він опинився на посаді начальника міліції, певне, і всевишній не відав. Замолоду захоплювався цирковим мистецтвом, хоровим співом, двічі поступав у театрально училище, але потерпів фіаско. Геть зневірившись і