Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Тільки не треба їхати надто швидко, мій маленький Пуле, будь розважливий, пам’ятай про свою бідну матір, яка буде в розпачі, коли з тобою що-небудь скоїться.

І от одного разу в суботу вранці вона одержала листа від Поля, в якому він писав, що не приїде в неділю, бо друзі влаштовують прогулянку і запросили його.

Всю неділю промучилась вона від неспокою, ніби їй загрожувало якесь нещастя; а в четвер, не маючи більше сили стримувати себе, поїхала в Гавр.

їй здалося, що з ним сталась якась зміна, але яка саме, вона не могла зрозуміти. Він здавався збудженим, голос його звучав якось більш мужньо. І раптом він сказав їй цілком звичайну річ:

— Знаєш, мамо, коли вже ти сьогодні приїхала, я не приїду і в цю неділю в Пепль, бо ми знову влаштовуємо гуляння.

Вона зовсім остовпіла, вражена цим, ніби він сказав, що збирається їхати в Америку; потім, схаменувшись, запитала:

— О Пуле, що з тобою? Скажи мені, що сталось?

Він почав сміятись і поцілував її.

— Та нічогісінько, мамо. Я хочу повеселитися з друзями, це ж у мої літа так натурально.

Вона не знайшла, що відповісти. А коли залишилася сама в кареті, дивні думки обсіли її. Вона не впізнавала більш свого Пуле, свого колишнього маленького Пуле. Вона вперше зрозуміла, що він уже дорослий, що він не належить їй, що він іде своєю власною дорогою, не турбуючись про старих. їй здавалося, що він змінився за один день. Як, невже цей дужий бородатий парубійко, який стверджує свою волю, невже ж то був її син, її маленький хлопчик, який примушував її колись пересаджувати салат?

Протягом трьох місяців Поль тільки зрідка відвідував своїх рідних, завжди з очевидним бажанням поїхати якнайшвидше, щоразу шукаючи, як би урвати хоч годину. Жанна тривожилась, але барон втішав її, повторюючи:

— Дай йому спокій; адже хлопцеві вже двадцять років!

Але одного ранку якийсь стариган, досить погано вдягнений, запитав французькою мовою з німецьким акцентом «пані фіконтесу», після довгих церемонних поклонів вийняв з кишені брудний бумажник і, заявивши: «Я маю для фас маленький папірець», — простяг розгортаючи шматок засмальцьованого паперу. Вона прочитала, перечитала знов, подивилась на єврея, перечитала ще раз і спитала:

— Що це таке?

Відвідувач улесливо пояснив:

— Я фам зараз скажу: Фаш син, маф потребу в деяких грошах, і тому, що я снав, що фи тобра мати, я позичив йому на його потреби невеличку суму.

Жанна вся тремтіла.,

— Але чому ж він не попросив у мене?

Єврей довго пояснював, що Поль мусив виплатити картярський борг, заплатити треба було вранці другого дня, а тому, що Поль ще неповнолітній, ніхто йому не хотів позичити, що ім’я Поля було б скомпрометовано, коли о він не зробив послуги Полеві.

Жанна хотіла було покликати барона, але не могла підвестись: хвилювання паралізувало її. Нарешті вона звернулась до лихваря:

— Подзвоніть, будь ласка.

Той вагався, боячись яких-небудь, хитрощів.

— Коли я фам перешкоджаю, я прийду іншим разом, — пробурмотів він. Вона заперечливо хитнула головою. Він подзвонив, і вони почали мовчки ждати, одне навпроти одного.

Коли з’явився барон, він одразу зрозумів, у чому річ. Вексель був на півтори тисячі франків. Він заплатив тисячу і, пильно дивлячись на лихваря, сказав:

— Більше не приходьте сюди.

Той подякував, вклонився і зник.

Дід і мати зараз же поїхали до Гавра; але, приїхавши в колеж, вони довідались, що Поль не з’являвся туди вже цілий місяць. Директор одержав чотири листи за підписом Жанни з повідомленням про хворобу учня і потім про її перебіг.

До кожного листа було додано посвідчення лікаря; звичайно, все це було підроблено. Вони стояли пригнічені, остовпівши, і дивились одне на одного.

Прикро вражений директор провів їх до поліцейського комісара. Ночували вони в готелі.

На другий день юнака знайшли в однієї міської новії. Дід і мати відвезли його в Пепль, за всю дорогу вони не обмінялись жодним словом. Жанна плакала, затуливши обличчя хусткою, Поль з байдужим виразом розглядав поля.

Через тиждень дізналися, що протягом останніх трьох місяців він наробив боргів на п’ятнадцять тисяч франків. Але кредитори, знаючи, що незабаром він стане повнолітнім, поки що не з’являлися.

Жодної розмови не було з цього приводу. Вони хотіли перемогти його лагідністю. Годували делікатесами, балували, пестили. То було навесні; незважаючи на побоювання Жанни, йому найняли в Іпорі човен, щоб він міг, коли схоче, кататись на морі.

Але, зі страху, що він поїде у Гавр, йому коня не давали.

Він байдикував, дратувався, іноді грубив. Барона турбувала його незакінчена освіта. Жанна впадала в розпач від думки про розлуку з ним і питала себе, що ж робити з ним далі.

Якось увечері він не повернувся додому. Довідались, що від’їхав у човні з двома матросами. Нещасна мати вночі побігла до Іпора, нічого навіть не накинувши на голову.

Кілька людей чекали на березі повернення барок.

Вдалині показався маленький вогник, він наближався, гойдаючись на хвилях. Поля не було. Виявилося, що він наказав відвезти себе до Гавра.

Незважаючи на те, що всю поліцію підняли на ноги, Поля так і не знайшли. Повія, що ховала його в перший раз, теж зникла без сліду, розпродавши свої меблі й заплативши за квартиру. В кімнаті Поля, у Пеплі, знайшли два листи цієї жінки, яка, здавалося, нестямно закохалася в нього. Вона писала в них про подорож до Англії, і, за її словами, знайшла необхідні для цього кошти.

Троє мешканців замку жили, як ті мовчазні суворі Тіні, в пеклі моральних мук. Сиве вже волосся Жанни зовсім побіліло. Вона наївно питала себе: чому це доля завдавала їй таких ударів?

Якось надійшов лист від абата Толбіака:

«Пані, десниця Божа тяжить над вами. Ви відвернули від нього вашого сина; він за те забрав його у вас і кинув в обійми повії. Невже ж і після цієї вказівки неба не розкрились ваші очі? Милосердя Боже безмірне. Можливо, він простить вас, коли ви знов приклоните перед ним коліна. Я його смиренний служитель, я відчиню вам його двері, коли ви постукаєте в них».

Опустивши на коліна цей лист, вона довго сиділа нерухомо. Може, так воно й є, як пише цей священик. І знову всі релігійні сумніви почали мучити її совість. Чи може Бог бути таким мстивим і заздрісним, як люди? Але коли б він не був таким, ніхто б його не боявся і не шанував би більше. Щоб його краще розуміли, він, безумовно, виявляє щодо