Читати книгу - "Прибутні люди"

—Це вже третя голодна смерть у нас сей рік.

Покликали Косовських і ще людей із села. Косовський перевіз гарбою мертву в село, заявили в сільраду. Викопали на цвинтарі яму поруч із двома свіжими могилами. Косовський витесав хреста. Покликали отця Івана. Відслужили молебінь і запечатали могилу.

Увечері Батіг покликав сусідів на поминки християнської душі. Прийшла й мати з малим.

—Хоч би ж ім’я було взнати, — сказала вуйна Танка. — Може, десь рідні чекають матір, не дочекаються.

—З того, як покійниця вбрана, видно, що з ваших, пані Оляно, країв, — сказав Косовський.

—Ой, з наших, людочки добрі. Усі ми до вас тягнемося за порятунком… Охляла, бідолашка, за дорогу, наїлась, ото вам і все… Навіки наїлась, — сказала мати. — Я більше всього боялася, що ми охлянемо в дорозі, а потім помремо від першого ж кусня. Боялась, а не вбереглася. Мало не згубила своїх хлопців.

—Налякав нас тоді Василько, ледве відволодали, — промовила вуйна. — Він і не пам’ятає всього, бо кілька разів непритомнів. Намлілись ми душею.

—Та хіба ж і не намлієшся, — сказала якась жінка. — Ану помер би, а тут мати приїхала. Де дитина?

—Я й не думала тоді за це, — сказала вуйна. — Просто жалко було дитини.

Василька так і омили теплом ці слова.

—Оце вам, пані Оляно, ваші хвалені колгоспи, — сказав Батіг.

—Та вже тільки таке щастя, — сказала мати. — Не доводь Господи, й до вас дійде ся пошесть, тоді вже всі покотом виляжемо з голоду. Від Чорного моря аж до Карпат.

Примовкли. Оглядалися на вікна й на двері. Моторошно стало від сих слів.

—Убережи нас, Господи, і пронеси мимо нас сю чашу… — перехрестивсь отець Іван.

І всі проказали за ним сі слова й також перехрестилися. «Пронеси мимо нас сю чашу…»

—Еге, — похитав головою ґазда Батіг. — Сам Ісус молився до кривавого поту, та й то не пронесло. А нам, грішним…

—Отож і не гріши далі, сину мій, — сказав отець Іван. — Маємо вірити й молитись. Віра горами рухає.

Але й у голосі отця Івана було мало впевненості. З поминок розходилися задумані й посмутнілі. Може, й гріх було думати так, як Батіг, та воно саме собою думалося.

Косовиця впрягла в роботу й дорослих, і малих. Василька Батоги взяли на сіножать, лишивши худобу дома на прив’язі. Вони обоє косили, а він перевертав покоси, які швидко підсихали на шмалькому сонці. Неподалік був і сінокіс Косовських, і Василько бачив, як там поруч із Косовським тягла кісся і його вироблена мати в полотняній вишитій кофті й білій косинці, а поруч ворушилась і вся команда Петрівних. Навіть Мелані знайшлося діло — доглядати дитину Косовських. Василько тільки помахав своїм рукою, але так і не зважився підійти до них аж до самого обіду.

Люди квапились, щоб за години вихопити з-поперед дощів сіно. У кого були свої коні, той на другий-третій день уже починав звозити сіно в зберіги, де воно доходило під накриттям. Батоги ж сушили траву в покосах, а потім складали в копиці. З розмови ґазди з вуйною Василько зрозумів, що в копицях сіно простоїть недовго, як тільки в Косовських звільниться тягло, тоді й вони, Батоги перевезуть копиці додому.

Обідали на сіножаті. Потім, доки вуйна ходила напувати та доїти корову, перепочивали в холодку. Батіг, прилігши, дрімав, а Василько підходив до своїх. Бігли до річки, хлюпосталися на теплому мілководді. У село повертались увечері, пропахлі сонцем і травами, і корова, коли Василько відв’язував її й заводив у повітку, захланно нюшкотіла й тицялась писком йому в одежу. Після сіножаті спалось, як після маківок, тільки всю ніч Василькові перед очима мигтіли білі, сині, жовті квіточки різнотрав’я.

Як виросло на лузі ціле поселення копиць сіна, мати вирушила з малими додому. Відходили вони із села ясним тихим ранком. Мати йшла з глевкеньким мішком зерна за плечима. І Гриць та Марійка теж із мішечками, повними пшениці, примоцьованими, мов ранці, на спині. Навіть Меланя, дивлячись на старших, і собі попросила, щоб мати відсипала зі свого мішка їй у торбу кілька жмень збіжжя. Це мурав’їсько проводжали співчутливими поглядами Батоги, і Косовські, і ближчі сусіди, бажали щасливої дороги. Мати поспішала, плакала й боялась уже не застати баби Явдохи живої. Та й достигаючі смужки жита ждали її рук на бабиному й Петрівних городах. Треба встигнути вихопити його вчасно, щоб не перестояло та не висипалося на корню, поки вона доб’ється з малими до Голосіївки. Уся надія на ті смужки, бо в колгоспі вона мало виробила трудоднів через ці мандри в Западну, так мало, що вже погрожують судити її й припаяти примусовки за невиконаний мінімум. Та й на зароблене дадуть грами, як і торік, аби очі людям замазати.

— Як ми добиратимемося назад? — говорила мати. — Сюди з Килиною їхали, то вона ж і в тамбур попідсаджує було малих і подивиться за ними, а тепер я сама…

-Ми слухатимемо вас, мамо, — сказав Гриць.

Василько провів їх аж за село й довго стояв на розстані коло фігури та все вдивлявсь їм у слід. І душа його поривалася за ними, летіла додому поперед них, прибивалася до рідного порогу й знову верталася назад, сюди під дерев’яне розп’яття. Учора він просився в матері поїхати з ними додому, а мати сказала строго, що хай він викине з голови про таке навіть думати, що вона й так не прикладе ума, як продержатися самим без Івана і його, Василька, а якщо ще й вони вернуться, то це вірна смерть усім їм укупі. А сьогодні Василько почув розмову матері з вуйною. «Я вже вас попрошу, Панночко, будьте йому за маму тут. Він у мене