Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

193
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 120
Перейти на сторінку:
ж їх сміх одбивається луною від каменів, сміх цього високого чоловіка з дещо відстороненим виразом обличчя, з самотньою посмішкою, зодягненого у темну вовну, невідповідну до сезону, і дівчинки в короткому прямому платтячку з тієї ж тканини. Вони розмовляють під деревами. У дівчинки волосся барви темного меду, заплетене в чотири пухнастих кіски, що їх так полюбляє зачіпати листя. У неї ноги трішки «іксом», очі осяйні, наче вечір після зливи, і стрункі, мелодійні, як в оленяти, щиколотки. Вони знову сміються. Її очі під густими віями бистрі й живі, а його очі позначені зморшками в кутиках. Ця дівчинка схвильовано і надто зріло як на свій вік говорить про класичні твори, при тому що вона все ще спить в одній кімнаті зі старою нянькою… І він дивиться на неї, спостерігає, як сліпуче світло ковзає її плечем, миготить, коли вона рухається під деревами, міняє колір її шкіри від блідо-піщаного до осіннього, а в тіні — старого срібла. Її прекрасна шкіра, яка все ще залишається шкірою дитини. Він помічає, що шкіра ця майже такого ж кольору, як її волосся. Різниця нескінченно мала: але у цій різниці відтінків криються цілі пустельні армії, міста з мармуру в полум'ї. Повітря тоншає від звуку її сміху та від аромату дерев, а потім од сну й сіножатей, що ними пахнуть її руки, коли вона обвиває ними його шию і повергає його ниць цнотливим поцілунком. Болючі спогади пробігають іскрами в його волоссі. Пізніше, коли вони прогулюються, вона дивуватиметься, чому їм раптом стало сумно, і він не зможе це пояснити; він скаже: «Не треба було нам їсти мідії. Вони пахнуть смертю…» І їм обом захочеться плакати в сутінках.

Я бачу, як йому виступив піт на чолі, яке набуло кольору сала, і уявляю, як він тікатиме на край світу, поклавши між собою і цією милою, необережною дівчиною неосяжне море, занурившись в країну чужих квітів. І ніколи, навіть у маренні острівної лихоманки, він не дозволить собі вимовити ім'я втраченої дитини. А що стосується її, то вона вимовлятиме його ім'я лише на самоті, згорнувшись калачиком у своєму маленькому ліжку, і сльози блищатимуть у місячному світлі.

Сьогодні в домі тихо. Стара няня сидить біля вогню, щось бурмоче до себе, напівсонна. Молода дівчина збирає брудні тарілки зі столу і несе їх на темну кухню. Раптом вона визирає назовні. Балконні двері прочинені, ніч м'яка й гуде голосами літніх комах. Далі чути її переляканий крик і брязкіт тарілки об підлогу. Вона помітила зникнення зірок.


* * *

Опівнічна пора. Двері зарипіли, відчиняючись, і я одразу прокинувся, боячись, як завжди, відьомського світла, що супроводжує появу привида. Та це було лишень тьмяне світло ліхтаря, і чиясь рука, немов залізний скіпетр, ґвалтовно штовхнула мене в шию.

— Вставай. Вставай.

Це був Орем, Верховний Жрець Авалеї, у плащі з капюшоном. Його рукав був мокрий і тхнув сіллю. Бо йому вже довелося вибиратися на берег, де гойдався на хвилях човен, тихий і темний, що чекав на свій вантаж: святого-втікача.

Книга четверта
Подих Ангелів
Глава тринадцята
В Долину

Човен швидко ковзав водою й ніччю до Етендрії, в місто, назване на честь «Прекрасного Палацу» з видом на море. Ми прибули надто рано, щоб пристати до берега, не привертаючи до себе зайвої уваги, отож кинули якір в виду міських вогнів і стали чекати світанку. Повітря було холодне, море неспокійне; човен танцював на кінці линви, як те лоша. Я великими ковтками вдихав сіль і темряву; пригадалося, як давніше, в Бейні, купував квиток в Етендрію. Пам'ять дала полегшу моєму серцю: я нарешті рухався на схід, де було тіло ангела. Мій шлях сплівся у вузол, повний петель і бар'єрів, але в кінці його — я був певен — лежала свобода. Наче на схвалення мого вибору, ангел відступила. Вона десь неподалік — я відчував її в своєму серці, як зеренце отрути, — але, відколи ми розмовляли в Поясі Авалеї, вона більше не шматувала моїх ночей.

Орем замаячив у мене за плечем; іскра моєї нової впевненості здригнулася й потьмарилася.

— Евнеаньї, — заговорив він.

— Я просив вас не кликати мене так.

— Але чому? Ти ж ним є. Ну, але менше з тим, — продовжив він свою гладку мову погідним голосом, тим часом лице його зовсім заховалася в капюшоні. Лиш світло зірок блищало на зубах. — Скажи мені, чи добре почуваєшся?

— Так.

— Чудово, чудово! У тебе міцна конституція; власне, ти, як і я, — цвіркун.

— Цвіркун, веймаро?

— Опівнічна істота; бард, хитрий лис. Всеньку ніч музикує, а вдень такий: ох! як я стомився!

Його капюшон зсунувся набік; це він, мабуть, у пантомімі схилився щокою на руку. Я мимоволі усміхнувся власній думці про те, що Орем надзвичайно схожий на цвіркуна: своєю жвавістю й акуратністю, чорними очима, надмірною щуплістю кінцівок і навіть стрекотінням голосу.

— Так вже сталося, що я віддаю перевагу дневі, — відповів я.

— Шкода. Але незабаром ти можеш змінити свою думку — ніч-бо належить Авалеї.

— Ніч — можливо. Але не я.

— Припини, евнеаньї. — В його голос закралася м'яка нотка застороги. — Якщо ми хочемо досягти успіху, маємо бути друзями.

Він поклав долоню на мою руку, і кожен його палець був точним і делікатним, як ланцет лікаря. Його дихання злегка відгонило гнилою полуницею.

— Ми будемо пересуватися легко й швидко. У мене

1 ... 53 54 55 ... 120
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужинець в Олондрії (ЛП)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чужинець в Олондрії (ЛП)"