Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

тільки одна скриня, і Миросу, моєму племіннику й камердинеру, наказано викинути її, якщо нас переслідуватимуть.

Я згадав, що це ім'я належить безтурботному привабливому молодику, який першим вивів мене з Домів.

— Мирос тут?

— Так, але не про це мова. Послухай. Ми уникатимемо корчем, де лише зможемо, принаймні поки не потрапимо до села Нуїллен, на східному краю Долини. Там ми влаштуємо Ярмарок. Це зрозуміло?

— Так.

— Скоріш за все, це не завадить Телкановій гвардії нас знайти. Ми — досить помітний загін, принаймні тебе й мене легко впізнати. Я кажу це без смирення й без марнославства, не хочу ані полестити, ані засудити тебе. Ми маємо бути готові до зустрічі з небезпекою. Маємо припускати, що нас знайдуть.

Човен зрадницьки гойднувся піді мною.

— А як же ж друзі вашої пані? Всі оті розмови про її силу? Ви казали, що буде легко.

— Так і буде, так і буде, жодного сумніву, — заспокоїв він мене, погладжуючи мою руку; його нігті чіплялися за вишивку на камзолі, що його він мені дав.

Я прибрав руку.

— Кажіть прямо. Нас знайдуть чи ні?

— Я не кидаю кісток, — відповів він, сміючись. — Бог Оракулів не має підстав любити мене. Я кажу, що це буде легко, бо я в це вірю. І ще я кажу, що ми маємо припускати, що нас знайдуть, бо в це я також вірю.

Поки ми розмовляли, небо трохи посвітлішало; капюшон жерця чорнів на тлі близького світанку. Коли він зробив рух, аби скласти руки, вони видалися зовсім білими.

— І що станеться, якщо нас знайдуть? — гостро запитав я.

— Для тебе наслідком будуть Сірі Доми. Довічно. Для мене… — Він знизав плечима, усміхнувся сліпучо — наче разком перлів сяйнув. — Я не боюся темного місця.

* * *

Перед світанком Орем зник під палубою, і, як день міняється місцем з ніччю, так на палубу піднявся Мирос, що раз по раз позіхав і тер очі. Побачивши мене, заусміхався широко.

— Доброго ранку, евнеаньї, — гукнув він, незграбно вимовляючи незвичне слово, і заходився витирати долоні об поли своєї простої льняної туніки.

— Називай мене, будь ласка, на ім'я.

— О, так значно краще! — відповів він з явною полегшею. — А як тобі на ім'я? Шевас?

Я мимоволі зареготав — шевас олондрійською означає «ріпа».

— Джевік Тіомський.

— Добре! Але, якщо не заперечуєш, я залишу в спокої місце твого народження, бо для мого неповороткого язика це надто тонкий звук. А ось «Джевік» — то інша справа.

Він вимовив це як «Шевік», так само, як вимовляв мій метр — зрештою, так вимовляли всі олондрійці, за винятком Тіалон, у якої було вухо музиканта. Він відтяг мене за руку з того місця, де за мить прохурчало поворотне вітрило, і ми удвох, спершись на бортові поручні, спостерігали, як місто набирає обрисів. Мирос був зовсім не схожий на свого дядька: жрець — білошкірий і темноволосий, а Мирос — кучерявий шатен із золотавою шкірою племені латів, народу Долини. Він лише нещодавно приєднався до дядькових слуг — щоб уникнути якихось неприємностей, як було зрозуміло з його ухильних відповідей і нервового мацання перлини у мочці вуха.

— Я зовсім не розуміюся на камердинерській службі, — похмуро додав він. — Лишень сподіваюся, що на нагір’ях зможемо трохи пополювати. Був би я вдома, міг би полювати в Келевейні з іншими своїми дядьками… Але я сам винен. Покинути свій дім — це завжди помилка. — Згадавши мою ситуацію, він виправився: — Я маю на увазі себе і таких людей, як я, неосвічених, ні на що не здатних, окрім як на неробство…

Я засміявся і сказав, що він таки правий.

— Мені й самому слід було залишитися вдома.

На останніх словах печаль стисла мені горло.

За хвилину я опанував себе і продовжив:

— Але, як би там не було, ти при своєму дядькові, при жерцеві. Ти, мабуть, захоплюєшся ним.

Мирос витріщився на мене; сказане чи то розсмішило, чи то вразило його. Він озирнувся туди-сюди, а тоді нахилився мені до вуха і прошепотів голосно й лукаво, скидаючись на сценічного злочинця:

— Захоплююся?! Та я ненавиджу його, як кольку в печінках.

* * *

«Евмені — це Евмені, Кестенья — це Кестенья, але Долина — це Олондрія». Так писав Фірдред Бейнський про Файяліт, чи «Долину»; і його слова, здавалося, бриніли в повітрі, що кинулося нам назустріч на відмитих до білого східцях, що вели у місто. Моєю шкірою пробіг дрож на його дотик, а дух мій піднісся. Надто вже великих зусиль треба було б докласти, аби почуватися нещасним у цей прозорий ранок, бувши перенесеним із Сірих Домів у Етендрію, місто, розташоване між Долиною та морем, місто, знане своїм виробництвом солодощів, де навіть сам тиньк дихає ароматом мигдалевого тіста. Мирос кинувся наймати карету, а мене залишив під тамариндовим деревом разом із жерцем, що мовчки сидів на своїй подорожній скрині, насунувши капюшон аж до губ; явно не втішений прегарним ранком, він, як тільки Мирос повернувся, заліз в карету і захряснув дверцята.

— Що це з ним? — запитав я Мироса пошепки.

— Що? З ним? Все добре. Поглянь лишень на цю красу!

Мирос впав у екстаз на вид елегантних, молочно-білих коней. Він запросив