Читати книгу - "Бомбардир"

амбіції: його видатні досягнення на газоні, напевне, вплинуть на популярність і наклад майбутньої книжки. Чи ж я помиляюся? Як мовиться – де прив’язаний, там і гавкаю.

Я не зміг стримати смішок, водночас подумавши, що будь-яка брехня, навіть безневинна, якщо ставка довгострокова, рано чи пізно заведе тебе в глухий кут. Цього неможливо уникнути. Факти схожі на палі, які ти вганяєш у землю, перш ніж почати будівництво. Якщо хоча б один із них – фікція, проблеми гарантовано.

Черниш уважно слухав, намагаючись оцінити, який відсоток правди в тому, що я наговорив. Нарешті він мовив:

– Усе це більше схоже на збирання компромату.

– Ну, на спецслужби мені поки що не доводилося працювати,– усміхнувся я.– У біографії кожної людини повно фактів, які її компрометують. Як, наприклад, у вашій, Андрію Юрійовичу. Питання в тому, як їх піднести.

– І на якому етапі зараз ваша робота? – останню репліку він пропустив повз вуха.

– Намагаюся уточнити, кому й скільки ви заплатили за те, щоб причиною смерті однієї досить нетверезої громадянки замість черепно-мозкової травми, несумісної з життям, було зазначено гостру серцево-судинну недостатність. З урахуванням того, що її смерть настала в результаті наїзду автомобіля, за кермом якого перебував герой майбутньої книжки.

Сподіваюсь, у ту хвилину він почувався гірше, ніж я. А моя голова буквально розколювалася.

Треба віддати належне Чернишеві – володіти собою він умів. Щоб виграти час і зібратися з думками, він підвівся й неквапливо наповнив обидва келихи. Я не доторкнувся до вина, а свій келих він осушив залпом.

– Пропоную співпрацю,– нарешті промовив він. Тон був рівний, немов ішлося про переваги бордоських вин.– Я профінансую видання вашої книжки, займуся її промоцією, візьму на себе всі організаційні проблеми. Вам залишиться тільки зустрічатися з читачами й роздавати автографи. Увесь прибуток із продажів – ваш…

– Фантастична щедрість! – захопився я.– Але мені поки що не потрібний ані видавець, ані літературний агент. А якби й був потрібний, ви мені не підходите. Ваш досвід у видавничому бізнесі дорівнює нулю.

– Добре. Варіант: я готовий заплатити за те, щоб узяти участь у роботі над текстом. На співавторство не претендую.

– Мета?

– Ми разом порозбираємо ваші матеріали. Від дечого доведеться відмовитись, зате прогалини я заповню не менш цікавими деталями Сергієвої кар’єри. Фани будуть у захваті. Усі лаври – ваші.

– Це мене не цікавить,– сказав я, дивлячись йому в очі.

Черниш підкликав офіціанта й замовив ще пляшку вина.

– Скажіть чесно, Олексію Петровичу, що вами рухає? – нарешті запитав він. У його голосі з’явилася нервова хрипкуватість, але він і далі мав спокійний вигляд.– Тільки без оцих ваших… приколів.

– Відверто?

– Авжеж…

– Нічого!

– Так не буває.

– Помиляєтесь, Андрію Юрійовичу, буває. Я всього лише займаюся тим, що мені подобається. Мені подобається футболіст Гайдук – і я вирішую написати про нього. Починаю збирати інформацію – і от уже втретє ви стаєте мені на дорозі. Ви чогось боїтесь? Не хочете, щоб ті чи інші факти стали відомими? Але це ваша проблема, а не моя.

– Ваша мета – зруйнувати кар’єру найкращого бомбардира України? Навіщо? Це що – любов до футболу?

– У жодному разі. Подивимося на речі тверезо. Не я збив жінку на одеській трасі. Факт? Беззаперечний! Не я за допомогою хабарів уник покарання. Теж правда. Не виключено, що, коли цю інформацію буде опубліковано, вашого підопічного можуть притягти до відповідальності – але тільки за те, що він дійсно скоїв. Ви ж не станете стверджувати, що я зводжу на нього наклеп! І в чому моя провина, га?

– Я погано розумію вашу позицію.

– А я й не розраховую на розуміння з вашого боку…

Черниш якийсь час мовчки розмірковував. І явно не над тим, що я тільки-но сказав. Він обдумував свою відповідь.

– Я глибоко шкодую, Олексію Петровичу, що нам не вдається досягти компромісу. Якось, знаєте, усе в нас не складається, хоча я готовий на майже будь-які поступки. Мені дуже не хотілося б радикальних заходів, але ви не залишаєте мені вибору. Вважайте, що я вас попередив.

Ага, подумав я, ось воно. Значить – війна? Це вже зовсім інша річ, не та жіноча істерика, яку він улаштував біля входу в «Пресу України». Принаймні задоволення помилуватися моєю розгубленістю я йому не створю.

– А я, у свою чергу, попереджаю вас. Усі зібрані мною матеріали – а їх уже чимало,– усі записи, у тому числі й аудіо, зберігаються в хмарі на Google.Drіve. Доступ туди відкритий іще трьом особам. Мій домашній комп’ютер чистий, тож не завдавайте собі клопоту. Якщо зі мною станеться щось… екстраординарне, усе це буде негайно опубліковано. Найгірше при цьому буде вашому підопічному.

Черниш посміхнувся:

– Ну що ви! З вами все буде гаразд. У вас же чудова дочка, Олексію Петровичу, майбутня лінгвістка, правильно?! Ви людина адекватна, цілком здатна тверезо міркувати. Не станете ж ви ризикувати єдиною дитиною заради дешевої популярності або тієї дурниці, яку ви чомусь узяли собі в голову!

Не знаю, що в цю хвилину було написано на моєму обличчі. І не беруся стверджувати, що повівся б адекватно, якби не знав, що в цьому закладі охорони не менше, ніж обслуги.

Мене вистачило тільки на те, щоб підвестися з-за столу, коротко послати співрозмовника куди слід і попрямувати до виходу.

Глава 12

Слушно сказав хтось: якщо ви ще не померли, то навіть не намагайтеся передбачити власне життя бодай на місяць уперед. Однаково все буде не так, як ви очікуєте. Тож не варто навіть і намагатися.

З віком я став уникати конфліктів. Молодість минула. Досвід і деякі навички дозволяли мені без особливих зусиль поставити на місце будь-якого нахабу, не пускаючи в хід кулаки і не дозволяючи вдатися до цього супротивникові. Але з Чернишем усе було інакше. Я відчував до нього суто фізіологічну огиду.

Чи злякала мене його погроза? Судячи з того, що я знав про його персону, за цим могло стояти будь-що. Може, блеф, а може, й цілком реальна небезпека. Зрозуміло одне: я мимоволі торкнувся якихось речей, які він вважає для себе життєво важливими. Я не оракул і уявлення не маю, про що мова, але Черниш здатний на будь-яку мерзоту.

Отож я крутився з боку на бік половину ночі, без кінця тасуючи деталі нашої розмови в «Рибі» – аж до інтонацій. Ненависть, що спалахнула в мені після того, як агент перейшов до прямих погроз, не давала мені заснути. У скронях гупало, я ніяк не міг розслабитися. Давно вже