Читати книгу - "Книга імен"

МЕРІЛБОН, ЛОНДОН

кесь безглуздя. Просто купи не тримається. Кинути все та мчати до Гітроу зустрічати батька? Може, хоча б узяти ту трикляту машину чи ні? Власне можна було б попросити Ґілберта підвезти його. Ні, не можна. Тон електронного листа був суворим.

Мені необхідно поговорити з тобою віч-на-віч, Кріспіне. До мене дійшло дещо, і тільки ти можеш усе прояснити. Прибуваю до Гітроу о 21:47. Чекатиму біля виходу з митної зони. Не підведи.

Він поводиться зі мною, як із десятирічним хлоп'ям. Звісно, йому не подобається, що я маю такий вплив на Коло. За останні дванадцять років я досяг значно більшого, ніж він за весь час своєї блискучої кар'єри. Я стою на відстані в один крок від величі й слави, а він командує мною, як директор школи якимось першокласником.

Змій із відразою згорнув лист і потягся за палицею. Як скажеш, батьку.

Шкода. Зараз йому доведеться змити з себе в душі мускус — аромат Хлої, що залишився в нього на шкірі. Якою довгою та химерною була ця ніч кохання, яке могутнє вивільнення від напруженого полювання за іменами. Коли він намилювався під душем, подряпини від її нігтів, що впивалися в його плоть, горіли вогнем. Він насолоджувався гострими дотиками болю та пригадував знов і знов, як закопилювала вона губу, коли викрикувала його ім'я.

Чарівна Хлоя, одна з найрозбещеніших жінок, із якими він кохався, і одна з найзвабливіших. Шкода, що він її більше не побачить. Надалі він уже не зволікатиме. Це — останнє послаблення, яке він собі дозволив, останнє потурання плоті, — і він приєднається до інших у Ковчезі, а Хлоя та мерзенний світ залишаться в минулому. Він відвезе батька до його клубу — і все, більше жодного перепочинку, до самісінького кінця. Останнє ім'я, остання перешкода. І спуск до Ковчега.

Він гнав свій «ферарі» до Гітроу, і роздратування на батька зростало зі збільшенням швидкості.

«Тільки ти можеш усе прояснити». Уперше за цей час його штрикнуло занепокоєння та відізвалося болем у скаліченій нозі. Думаючи про своє, він помасував понівечені м'язи.

Він в'їхав на короткотерміновий паркінг із запізненням на десять хвилин.

Який паскудний неталан!

Розділ тридцять п'ятий

оги в Девіда не задеревеніли, а закам'яніли, коли літак пішов на посадку в Гітроу. Вони із Йаеллю пошкутильгали до четвертого терміналу разом зі своїми супутниками по трансатлантичному рейсу. Хотілося розім'яти задубілі м'язи, і вони залюбки пройшлися пішки на перший термінал, звідки мали пересісти на рейс компанії «Ель-Аль» до Тель-Авіва.

Девід почувався навдивовижу змученим, хоча й поспав трохи в літаку після вечері. Думав він лише про одне: як же далеко він зараз від Стейсі.

— Може, вип'ємо коки, щоб остаточно прокинутися? — запропонувала Йаель.

— Спершу треба роздобути трохи готівки, — та я не можу ризикувати зі своєю карткою «Visa».

— Унизу, у залі прибуття міжнародних рейсів, є пункт обміну валюти.

Вистоявши чергу з півдюжини інших пасажирів, яким сяйнула та сама думка, Девід поклав гроші в кишеню й випадково торкнувся самоцвітів. Його охопило дивне відчуття — ніби під сорочку прослизнула змія та поповзла між лопатками. Хтось стежить за мною, — вискочила звідкись думка. Він випростувався та різко озирнувся.

У вирі натовпу нерухомо стояв чоловік. Навіть на відстані тридцяти футів його очі пронизували Девіда наскрізь, немов на терміналі не було більше жодної живої душі.

Бути не може. Неймовірно.

Кров ударила Девідові в голову. Земля пішла з-під ніг. Він мало не втратив рівноваги. Неначе знову став хлопчиком, юним, вразливим. І дивився на іншого — старшого, міцнішого, більш упевненого. На того, хто кинув йому виклик — ризикнути життям...

Ні, неможливо. Отой коректний джентльмен із левиною гривою темно-русявого волосся не може бути...

Охоплений сюрреалістичним збентеженням, Девід рушив до нього, але тут, як крізь морок, пробився голос Йаелі.

— Ні, Девіде, не туди. Там павільйон зустрічі пасажирів з міжнародних рейсів, а ресторан самообслуговування — з іншого боку.

— Це він, Йаеле. — Голос Девіда захрип. — Господи Боже мій, це він!

Розділ тридцять шостий

она простежила за його поглядом.

— Отой із палицею? Хто він?

Не встиг Девід відповісти, як до павільйону влилася нова хвиля пасажирів, і він випустив того з очей. Коли натовп розійшовся, чоловік уже був не сам. Літній пан ляснув молодшого по плечу, і той обернувся