Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

— Не знаю, шо там говорять, — відповів Мистер Дупс. — Я ніколи не вчив, хто там шо каже, бо каждий каже по-разному, і як слухать усіх, то голова почне боліть і аминит пропаде.

— Шо таке аминит? — запитав хлопчик.

— Та шо ти пристав зі своїми вопросами! — закричав Мистер Дупс. Він вихопив у хлопчика паличку та зламав. — Аминит у тебе в животі, коли пора їсти! Якшо не болієш. А ше кажуть, я дурний.

— А, апетит, — спокійно сказав хлопчик і заходився знову малювати, цього разу пальцем.

Майстерний діалог викаже, розумний герой чи дурний (Мистер Дупс не обов’язково ідіот лише тому, що не може вимовити «апетит»; треба послухати його трохи довше, аби зробити висновки), чесний чи нечесний, веселий чи солідний. Читати хороші діалоги, як у Джорджа В. Гіґґінса, Пітера Страуба чи Ґрема Ґріна — справжня насолода; поганий діалог — це смерть.

У різних письменників уміння писати діалоги присутнє неоднаковою мірою. Ці навички можна покращити, але, як сказала видатна особа (а саме Клінт Іствуд): «Людина має знати свої межі». Г. Ф. Лавкрафт був генієм, коли мова заходила про макабричні оповідки, але жахливим діалогістом. Схоже, він це усвідомлював, бо з мільйонів написаних ним слів діалогів не набереться й на п’ять тисяч. Ось уривок із «Барви з позамежжя світу», де фермер при смерті описує інопланетну подобу, яка оселилася в його колодязі, — це наочно показує Лавкрафтові проблеми з діалогами. Народ, люди так не розмовляють. Навіть на смертному ложі:

— Ніц… ніц… барва… пече… холодна і мокра, а пече… в колодязі живе… я ї’ бачив… як дим… як ото квіти тої весни… а колодязь вночі світився… все живе… висмоктує життя з усього… в тім камені… то, певно, камінь ту’ всьо потруїв… я де знаю, шо він хоче… та кругла штука, шо її люди з коледжу відтам виколупали… то та сама барва… така самісько, як квіти і зелень… зернята… я на цім тижні перший раз побачив… воно лізе тобі в голову і забирає… випалює… то відкись, де всьо не так, як ту’… один з тих професóрів так повів…[234]

І так далі, і такі подібні, акуратно сформульовані спалахи інформації через крапки. Важко сказати, що саме не так з діалогами Лавкрафта, крім найочевиднішого: вони занадто пишнослівні та позбавлені життєвості, переповнені сільською говіркою («відкись, де всьо не так, як ту’»). Коли з діалогами все добре, ми це знаємо. Коли щось не так, ми також знаємо: вони ріжуть слух, як погано настроєний музичний інструмент.

Загальновідомо, що Лавкрафт був снобом і до болю сором’язливою людиною (а ще кричущим расистом: у його оповідках повно зловісних африканців і таких змовників-євреїв, які завжди починали турбувати мого дядька Овена після четвертого чи п’ятого пива), таким письменником, який залишає по собі цілі томи листів, але кепсько ладнає з людьми при особистій зустрічі. Жив би він у наш час, то, напевно, був би активним учасником інтернет-чатів. Навичка написання діалогів найкраще засвоюється людьми, які люблять говорити з іншими та слухати їх — особливо слухати, вловлювати акценти, ритми, діалекти та сленги різних груп. Такі одинаки, як Лавкрафт, часто пишуть або погано, або зі старанністю людини, яка працює не зі своєю рідною мовою.

Не знаю, самітник сучасний письменник Джон Катценбах чи ні, але в його романі «Війна Гарта»[235] були пам’ятні погані діалоги. Катценбах із тих письменників, що доводять до сказу викладачів літературної творчості: він чудовий оповідач, чий хист іде рука в руку з самоповторенням (вада, якої можна позбутися); а слуху вистачає лише на фальшиві-префальшиві діалоги (вада, якої, скоріше за все, позбутися не можна). «Війна Гарта» — це детектив про вбивство, дія якого відбувається в таборі військовополонених під час Другої світової війни. Гарна ідея, яка, втім, перетворюється на проблему в Катценбахових руках, коли котел сюжету добряче закипає. От командир авіакрила Філліп Прайс говорить із друзями за мить до того, як німецьке начальство Шталаґ Люфт 13[236] поведе його геть, але не репатріювати, як обіцяли, а скоріше за все, щоб розстріляти у лісі.

Прайс знову вхопився за Томмі.

— Томмі, — прошепотів він, — це не випадково! Усе не так, як здається! Копай глибше! Врятуй його, хлопче, врятуй! Зараз я сильніше, ніж будь-коли, вірю, що Скотт не винен!.. Тепер ви самі по собі, хлопці. І пам’ятайте, я розраховую, що ви це переживете! Виживіть! Попри все!

Він розвернувся до німців.

— Усе, гауптмане, — сказав він, сповнений раптової, надміру спокійної рішучості, — я готовий. Робіть зі мною, що хочете.

Або Катценбах не розуміє, що кожен сказаний командиром авіакрила рядок — це штамп із кіно про війну кінця сорокових, або свідомо хоче використати цю подібність, щоб викликати у своєї аудиторії відчуття жалю, суму та, може, ностальгії. Так чи інак, а це не працює. Єдине відчуття, яке провокує цей уривок, — нетерплячий скептицизм. Починаєш замислюватися, чи бачив це хоч один редактор, і якщо відповідь «так», то що стримало його синій олівець[237]. Зважаючи на значну обдарованість Катценбаха в інших аспектах, його фіаско в цій ситуації зміцнює мою думку, що написання хороших діалогів — це мистецтво і ремесло.

Багато вмілих діалогістів просто