Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

ніби народилися з дуже чутким вухом, як деякі музиканти чи співаки, які мають абсолютний чи майже абсолютний слух. Ось уривок із роману Елмора Леонарда «Будь крутішим». Можете порівняти з Лавкрафтом і Катценбахом вище. У першу чергу зауважте, що тут у нас чесна та достовірна розмова, а не бундючний монолог:

Чілі… знову подивився на Томмі, коли той сказав:

— Ну як ти?

— Тебе цікавить, як у мене йдуть справи?

— Я про бізнес. Як воно? Я знаю, що «Лови Лео» нормально пішов. Прекрасний фільм, прекрасний. А ще знаєш що? Він був добротний. Але сиквел… як це він називався?

— «Щезни».

— Ага, так і сталося: перш ніж я встиг його подивитися, він пропав.

— Прем’єра мало зібрала, так що студія проморозилася. Я зразу був проти сиквелу, але завпродакшеном у «Тавер» сказав, що вони його знімуть, зі мною чи без. Я подумав, ну, якщо зможу придумати гарну історію…

Два чуваки обідають у Беверлі-Гіллз, і ми зразу розуміємо, які вони ділові. Може, це порожні понти (а може, й ні), але в контексті Леонардової оповідки ми зразу їм віримо; більше того, ми зустрічаємо їх із розкритими обіймами. Їхня мова настільки реалістична, що одним із відчуттів, які в нас виникають, є нездорова цікавість людини, яка вловила та почала підслуховувати цікаву розмову. Ми починаємо відчувати характери, хоча це ще тільки ледь помітні обриси. Це початок роману (точніше, друга сторінка), але Леонард — старий профі. Він знає, що не треба робити все й одразу. Проте хіба ми не дізналися дещо про характер Томмі, коли він запевняв Чілі, що «Лови Лео» не просто прекрасний, а ще й добротний?

Ми можемо запитати себе: це діалог як у житті чи лише як у певному уявленні про життя, згідно з певним стереотипним образом голлівудських гравців, голлівудських обідів, голлівудських угод? Слушне питання, і відповідь на нього — скоріше за все, ні. Однак цей діалог звучить як справжній; на своєму піку (а попри те, що «Будь крутішим» — вельми потішна книжка, це далеко не найкраща робота Леонарда) Елмор Леонард здатний творити справжню вуличну поезію. Уміння писати такі діалоги приходить із роками практики; мистецтво приходить із творчої уяви — тяжкої праці та отримання задоволення від процесу.

Як і у випадку з іншими аспектами літератури, в основі написання хорошого діалогу лежить чесність. І коли ви чесний зі словами, які виходять з ротів ваших персонажів, то виявите, що підставилися під неабияку хвилю критики. І тижня не минає, щоб мені не прийшов щонайменше один сердитий лист (а часто й більше), де мене звинувачують у лихослів’ї, нетолерантності, гомофобії, кровожерності, фривольності чи навіть психопатії. У більшості випадків у моїх дописувачів припікає через що-небудь із діалогів: «Вилазим нахуй із „доджа“», або «Ми тут ніґерів не терпимо», або «Що це ти таке робиш, підар йобаний?»

Моя мати, царство їй небесне, не схвалювала лайку та подібні речі, казала, що це «мова невігласів». Одначе це не заважало їй вигукувати «Ай, сука!», коли в неї підгоряв тост або вона вгачувала молотком по пальцю, забиваючи в стіну гачок для картини. Також це не спиняє більшість людей, як християн, так і язичників, які кажуть щось подібне (чи навіть міцніше), коли собака наригає на кудлатий килим або машина зіскочить із домкрата. Важливо казати правду: від цього так багато залежить, майже як у Вільяма Карлоса Вільямса, коли він писав про ту червону тачку. Національному легіонові пристойності[238] може не подобатися слово «срати», ви теж можете не бути від нього в захваті, але часом від нього нікуди не дінешся: іще жоден малий не біг до матері, аби розказати, що його сестричка щойно «випорожнилась» у ванну. Згоден, він міг би сказати «натужилася» чи «накакала», але, боюся, «насрала» теж входить у цей перелік (зрештою, в малих шкетів великі вуха).

Ви мусите казати правду, якщо хочете, щоб ваші діалоги резонували та були реалістичними — чого так бракує «Війні Гарта», хай яка це добротна історія. Сюди входить усе, аж до вигуків у ситуаціях, коли люди влучають молотком по пальцю. Коли заміняєте «Ай, сука!» на «Ай, трясця!», переживаючи через Легіон пристойності, ви порушуєте неписаний контракт, який існує між автором і читачем: ваша обіцянка показувати правду про слова та вчинки людей через вигадану оповідку.

З другого боку, один із ваших персонажів (наприклад, перестаркувата тітка головного героя) дійсно може сказати «Ай, трясця!» замість «Ай, сука!», гахнувши молотком по пальцю. Ви знатимете, що вжити, якщо знатимете свого персонажа, а ми дізнаємося про мовця таке, що зробить його живішим та цікавішим. Головне — дозволяти всім героям вільно розмовляти, не чекаючи схвалення від Легіону пристойності чи Християнського читацького гуртка для панянок. Чинити інакше було б боягузтвом і нечесністю, а художня література в Америці на вступі до двадцять першого століття — діло не для інтелектуальних боягузів, повірте мені. На вас чатує ціла купа самозваних цензорів, які хоч і відстоюють різні ідеї, але, по суті, хочуть одного: щоб ви дивилися на світ по-їхньому… або хоча б не тринділи про те, на що у вас інакші погляди. Вони відстоюють статус-кво. Вони не обов’язково погані, проте небезпечні, якщо ви вірите в інтелектуальну свободу.

Так сталося, що я погоджуюся з матір’ю: матюки та вульгаризми — дійсно мова невігласів та недорікуватих, переважно. Проте є винятки, які включають у себе строкаті й соковиті лайливі афоризми. «Не замовляй хавку через віконце для машин, бо там завжди найобують»[239]; «я зайнятий більше, ніж одноногий учасник змагання з