Читати книгу - "Вовк-тотем"

заздрість у чабанів, яким виділяли лише по чотири-п’ять коней і які здебільшого сиділи в ізоляції зі своєю отарою та ніколи нічого не знали. Однак, з іншого боку, пасти коней — це була найбільш важка й небезпечна робота в степу, тож у бригаді не обирали на неї тих, хто не мав таких «вовчих» або військових якостей, як фізична міць, сміливість, кмітливість, розум, сторожкість і вміння терпіти голод і спрагу, холод і спеку. Якщо з-поміж чотирьох обрали одного — вважалося, що йому пощастило, решта ж назавжди втрачали надію стати конопасами. Більшість історій про вовків, які назбирав Чень Чжень, були почуті саме від Чжана Цзіюаня. Коли той повертався до їхньої юрти (до свого «малого дому»), Чень Чжень всіляко піклувався про нього в побуті, щоб мати можливість поговорити на тему вовків, що їх об’єднувала. Конопаси завжди перебували на передовій боротьби «не на життя, а на смерть» з вовками, і їхнє ставлення до вовків було дуже суперечливим. Тож Чень Чжень з Чжаном Цзіюанем та ще з Яном Ке втрьох могли проговорити до пізньої ночі й іноді між ними точилися суперечки. А Чжан Цзіюань, коли повертався до табуна, брав у Ченя Чженя та Яна Ке пару книжок, щоб провести за ними час.

Що стосується Ґао Цзяньчжуна, якому випало пасти череду, то йому доручили 140 голів корів. Така робота була в степу найбільш приємною: тут казали, що доглядач череди не погодиться стати навіть наглядачем повіту. Череда виходила вранці, а ввечері поверталася, при цьому корови самі знали дорогу і в степ, і додому. Корови-матусі навіть знали, коли слід повертатися додому вчасно, щоб нагодувати молоком своїх телят, припнутих біля дворів на мотузках з кінської гриви. Клопіт був тільки з волами — вони завжди бігли туди, де краща трава, а, наївшись, лінувалися навіть повертатися додому, тож найважчою роботою для доглядача череди було шукати волів і підганяти їх. Щойно якийсь віл закомизиться, то як його не бий, він усе одно лежатиме собі, мов прилип до землі, тільки витягне свою шию й стріпне повіками — так би й загриз його спересердя. У доглядачів череди було найбільше власного вільного часу, тому іноді чабани просили їх допомогти, якщо з отарою щось ставалося. Без корови в господарстві було важко, адже від цих тварин залежало і переміщення на возах, і переїзд, і збір молока, і приготування молочної їжі, і накопичення сухого кізяка як пального, а коли корову вбивали, то отримували яловичину й коров’ячу шкіру, яка давала роботу кожум’якам. Тож якщо кочовик проводив своє життя на спині коня, то його родина жила фактично на спині корови. Таким чином, доглядачі отари, чабани й конопаси, кожний виконуючи свою роботу, були тісно пов’язані між собою, мов нерозривні ланки одного ланцюга, й обійтися без жодної з них було неможливо.

Чень Чжень і Ян Ке сукупно відповідали за отару овець з 1700 голів, більшу частину якої становили відомі на всю країну орхонські хвостаті вівці — у них зади були завбільшки з миску для вмивання середнього розміру, лій у курдюку — напівпрозорий і зовсім не гидкий, а м’ясо не смерділо. За словами Улзія, трава на орхонських пасовищах була найліпшою в усьому аймаку, тому саме орхонські вівці й вважались найкращими. У давнину цих овець приносили в дар імператорам, а після того, як Хубілай увійшов у Пекін, він особисто включив їхнє м’ясо в меню імператорської родини. Навіть і тепер, коли державні лідери приймають у Будинку народних зборів голів арабських та інших ісламських країн, вони частують їх саме м’ясом орхонських хвостатих овець, і, як розповідають, поважні гості навіть відкладають політичні справи, щоб розпитати про місце походження цієї баранини. Чень Чжень не раз думав, що орхонські вовки такі на диво великі, і голови в них працюють навіть швидше, ніж у людей, саме тому, що вони часто ласують м’ясом орхонських хвостатих овець. Решта овець в отарі належали до ошляхетненої породи з Сіньцзяну і були результатом схрещення сінцзянських тонкошерстих овець із місцевими породами. Якість їхньої вовни була високою, продуктивність — також, тож цю вовну цінували втричі, а то й учетверо дорожче, ніж продукт місцевого виробництва, однак м’ясо в них було розсипчастим і не мало приємного запаху, тож місцеві скотарі його не любили.

В отарі була ще невелика кількість гірських кіз, однак вони становили лише двадцяту чи тридцяту частину від загальної кількості голів. Хоча гірські кози підгризали корінці трави, чим руйнували пасовище, однак їхній пух високо цінувався, крім того, вихолощені гірські козли мали гострі роги й неабияку сміливість, тож могли протистояти вовкам. Отже, невелика кількість гірських кіз в отарі зазвичай убезпечувала її від раптових нападів вовків-одинаків. Тому вожаком в отарах у Монголії зазвичай ставали великорогі гірські цапи, яких в отарі могло бути лише кілька десятків. Вожаки отари розумілися на траві, знали свій двір і мали власну думку: коли вони приходили на пасовище з гарною травою, вони зупинялися й зупиняли отару, а коли їм траплялося пасовище з кепською травою — вони минали його, мов метеори. Гірські кози мали ще одну перевагу порівняно зі свійськими вівцями — вони починали бекати, коли на них нападав вовк, і здіймали таким чином тривогу. Свійські ж вівці були дурними й боязкими, навіть коли вовк роздирав їм живіт, вони від страху не могли видати жодного звуку і так мовчки терпіли знущання. Чень Чжень помітив, що монгольські скотарі цінують рівновагу і вміють використати переваги, якими наділені різні мешканці степу, а також уміють знаходити «золоту середину» між протиріччями, коли шкоди найменше, а користі найбільше.

Працюючи вдвох, вони могли розподілити свої обов'язки — один пас отару вдень, інший — сторожував її вночі. За перший вид роботи записували десять трудових одиниць, за другий — вісім. Вони могли чергуватися або підмінювати один одного за потреби — тоді хтось один працював цілу добу або й дві доби поспіль. Маючи гарних собак і гарний загін, навесні на чергуванні вночі теж можна було гарно виспатися. Однак в інші три сезони так не виходило, оскільки отару виганяли в степ, де вже не було мурованих загонів, призначених лише на час окоту, і загорожу майстрували з возів та штахетів, укритих повстю, які лише захищали отару від вітру, але не становили перешкоди для вовків. Якщо