Читати книгу - "Вовк-тотем"

чи приборкувати диких коней, вони майже щодня мусили вправлятися в мистецтві ловити цих копитних арканом. З давнини й до сьогодні конопаси степових народів були неперевершеними майстрами вправ з арканом: вони вміють користуватися довгими арканами й, сидячи на спині скакуна, що летить, мов вітер, ловлять можливість, коли слід нахилитися вперед, трусонути жердиною й викинути мотузку з петлею, щоб точнісінько зашморгнути її на шиї коня. Гарний конопас потрапляв з першого разу й рідко хибив. Якщо таку технологію застосовувати до вовків, то потрібно мати швидкого коня, перебувати на невеликій відстані від вовка або мати в допомогу мисливських собак, тоді вовка вдасться заарканити. Коли зашморг затягнеться, слід розвертати коня у зворотний бік і тягти вовка, поки він не знепритомніє або не помре, або йому не перекусять горло мисливські собаки. Степові вовки вдень надзвичайно бояться аркана і коли побачать конопаса з ним, відразу тікають або ховаються в траву. Чень Чжень часто думав, що страх вовків перед денними битвами і вправність у нічних, напевне, пов’язані саме з арканом. Історія цього пристосування в монгольському степу налічує щонайменше тисячу років, і цього часу було достатньо, щоб змінити звички вовків, які тут мешкають.

Аркани Орхонського степу були найкрасивішими й найвишуканішими робочими інструментами, що доводилося бачити Ченю Чженю. Вони були довшими, практичнішими й майстерніше оздобленими, ніж аркани скотарів з інших аймаків, які він бачив на фотографіях у журналах і газетах. Конопаси Орхонського степу з гордістю казали, що їхні аркани є першосортними, найстрашнішими і найкрасивішими в усій Монголії. Орхонський степ розташовано північніше відомої по всій Внутрішній Монголії річки Лошат, і цей регіон є основним місцем постачання коней уземчинів (яких у давнину називали тюркськими кіньми) — історично відомих монгольських бойових коней. Кінь — важливий соратник і бойовий товариш монголів, від якого залежить їхнє життя, тож аркан конопаса не може бути абияким. В орхонських конопасів він був довгим і прямим, а також гладеньким і блискучим. Руків’я аркана завдовжки зазвичай сягало п’яти-шести або шести-семи метрів, особливо довгі жердини були зроблені з двох стовбурів берези, вбитих клином один в одного і склеєних; Чень Чжень навіть бачив жердину, що сягала дев’яти метрів у довжину, — адже чим довшою є жердина, тим легше заарканити нею коня або вовка. Прямизною жердина могла сперечатись зі стовбуром бамбука, якби на тому не було колінців. Щоб зробити жердину прямою, конопасам доводилося обстругувати стовбур берези, ретельно знімаючи з нього всі покручення й нарости. Якщо ж були місця, які в такий спосіб не вирівнювалися, тоді жердину встромляли в землю і «гріли» розмоченим коров’ячим кізяком, після чого стискали її за допомогою іншої жердини як важеля, поступово виправляючи. На кінці довгої жердини ще прив’язували маленьку — завдовжки до півметра і завтовшки з палець, а на кінці цієї маленької закріплювали «косу», сплетену з кінської гриви, до якої вже прикріплювали мотузку з петлею, щоб та не могла зіскочити з жердини. Мотузку на аркані робили надзвичайно міцною і стійкою до розривів, її виготовляли не з тонкої коров’ячої шкіри, а скручували з овечих кишок. Технологія її виготовлення була надзвичайно складною. Це був єдиний елемент аркана, який не можна було виготовити власноруч, а потрібно було купувати на спеціального прилавку на заготівельному пункті. Насамкінець слід було міцно натерти руків’я аркана свіжим овечим кізяком з домішаною до нього овечою вовною, щоб сніжно-біла жердина набула кольору овечого кізяка. Коли ця суміш засихала, руків’я протирали м’якою ганчіркою, і його поверхня починала блищати, мов давня мідь, а сама жердина починала скидатися на давню непереможну металічну зброю.

Коли конопас їде верхи й тримає аркан, затиснувши його в руці, кінчик аркана нахиляється під вагою мотузки, а сама мотузка звисає, мов петля шибениці, жердина при цьому може злегка вигинатися, мов змія, у відповідь на підскоки коня. Степові вовки знають, якою трагічною є смерть вовка на зашморгу такого аркана. Можливо, в очах вовків аркан здається так само страшним, як духи змій і драконів. Тому якщо доводилося вдень їхати одному диким безлюдним степом або верхи долати далеку дорогу в горах, потрібно було тільки тримати в руці аркан, і тоді будь-хто — як чоловіки, так і жінки, чи літні люди, або діти — з таким «талісманом Тенґера» могли безперешкодно їхати собі крізь володіння вовків.

Чжан Цзіюань уже рік працював конопасом, однак йому не вдавалося закидати аркан. Він не влучав навіть з декількох спроб, аж його кінь відмовлявся гнатися далі, тож найчастіше він сам не міг змінити собі коня, і це доводилося робити Бату. Якщо ж він сяк-так накидав мотузку на якогось швидкого скакуна, то в момент до затягування зашморгу не встигав пересісти за сідло на круп коня, щоб триматися за сідло, тож найчастіше кінь виривався й тікав разом із арканом, на виготовлення якого знадобилося кілька днів і який тепер за мить ламався одним ударом копита. Щоб навчитися закидати аркан, він часто тренувався на вівцях, при цьому розганяв їх, що той вовк, і вагітні овечки ледь не скидали від страху. Припинити це вдалося тільки Старому Біліґу, який добряче висварив його. Зрештою, Старий підказав йому потренуватися на задній голоблі воза, після чого справи в нього пішли на краще й останнім часом він уже міг замінити коней усім мешканцям своєї юрти, що розв'язувало велику проблему. Однак Чжан Цзіюань дуже рідко повертався додому — якщо виходив безперервний тиждень на місяць, це вже було добре. І щоразу, коли він повертався, він лягав спати, а коли прокидався, розповідав товаришам багато історій про людей, коней і вовків.

Оскільки конопасам доводилось мати справу з багатьма швидконогими кіньми, вони чого тільки не дізнавались і чого тільки не бачили завдяки своїй професії! Бригада скотарів спеціально виділяла кожному з них по вісім-дев’ять коней, крім того, вони могли вільно їздити на молодих жеребцях або конях, які не мали господарів. Конопасу доводилося міняти собі коня щодня, іноді навіть двічі на день. Вони ніколи не жаліли кінської сили і куди б їм не потрібно було їхати, вони гнали коня щодуху, демонструючи іншим свою пиху. До якої б юрти не під'їхав конопас, до нього завжди знаходилося прохання — чи то замінити коня, чи то передати листа, забрати якусь річ, покликати лікаря, розповісти новини абощо. Конопасам діставалося й найбільше дівочих усмішок, що викликало шалену