Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Неволя Альбертинина, дозволяючи мені не страждати через них, повертала їх до лона світової краси. Нешкідливі, втративши жало, що отруювало серце заздрощами, ці істоти давали мені право захоплюватися ними, пестити їх поглядом — при нагоді, може, і з ближчої відстані. Замкнувши Альбертину, я повернув Усесвіту всі оті барвисті крила, що шелестять на прогулянках, на балах, на виставах; вони знову ставали для мене спокусливими, бо не могли піддатися власній спокусі. Вони творили світову красу. А ще раніше створили Альбертинину. Вона здавалася мені пречудовою, бо я бачив у ній таємничу птаху, відтак велику пляжну знаменитість, жадану, може, для когось приступну. Ув’язнена в мене, ця птаха, — я відкрив її для себе одного вечора, коли вона повагом прогулювалася по молу з цілою зграйкою дівчат, подібних до чайок, залетілих невідь-звідки, і ця Альбертина злиняла й воднораз не залишила іншим жодних шансів заволодіти нею. Вона поступово втратила свою красу. Треба було прогулянок на зразок тої, коли я уявляв її без мене, коли її перестрівала якась жінка чи молодик, щоб я знов її побачив у блиску узмор’я, дяка Богові, мої ревнощі не конче віщували кінець радощам моєї уяви. Але, поминаючи ті раптові зриви, коли, збуджуючи жагу в інших, вона знову ставала для мене гарна, я міг точно поділити час її перебування в мене на два періоди: перший, коли вона ще була (щоправда, з кожним днем дедалі менше) сліпучою акторкою пляжу, і другий, коли вона, вже зблякла полонянка, зведена до безбарвности власної особи, потребувала, аби відзискати свою веселковість блискавиць, при спалаху яких я згадував минуле.

Часами, коли я зовсім байдужів до неї, мене навідував далекий спогад про один момент на пляжі — тоді я ще її не знав, — коли вона, стоячи біля дами, з якою я не вітався, але з якою вона (нині я цього майже певен) підтримувала стосунки. Альбертина реготала, виклично стріляючи на мене очима. Довкола грало блакитне морське роздолля. На сонячному березі Альбертина була найвродливіша у гроні приятельок. І ця уроча дівчина у щоденній рамі водяного огрому вразила моє самолюбство, на превелику втіху дамі, захопленій нею. Повторитися цій ураза не судилося. Після свого повороту до Бальбека дамуля, мабуть, помітила відсутність на осяйному і галасливому пляжі Альбертини. Але вона й не здогадувалася, що Альбертина мешкає в мене, що вона моя. Неокраї сині розлоги хвиль, уже забуте її захоплення цією дівчиною, перенесене тепер на інших, поховали зневагу, заподіяну мені Альбертиною, замкнувши її в розцяцькованій і міцнокованій шабатурці. А раніше ненависть до цієї жінки ятрила моє серце; і до Альбертини теж, але ненависть змішана з подивом перед цією захваленою, з шапкою чудового волосся, вродливицею, чий сміх на пляжі здавався мені глумом. Сором, заздрість, спогад про перші жадання і блискуче обрамлення, оживши в моїй душі, повернули Альбертині її давню красу, давню вартість. Ось так і чергувалися в мені тягуча нуда з трепетною жагою, повною пишних образів і жалів; і залежно від того, як Альбертина була коло мене, в моєму покої, чи випущена моєю уявою на волю, у веселенькому пляжному ансамблі гуляла під звуки музики моря на молу, вона являлася мені то вирвана з свого первісного середовища, уярмлена і вже не цікава, то знову занурена в нього, наділена хистом тікати у загадку свого минулого і в присутності товаришки бризкати мені в живі очі на кшталт морських бризок чи сліпучих сонячних скалок — химерна, дволика Альбертина, сьогодні перенесена на пляж, завтра замкнена в моїй кімнаті, предмет якоїсь земноводної любови…

Деінде численний гурт гуляв у м’яча. Всім цим дівчатам хотілося ловити сонце, бо лютневі дні, навіть ясні, короткі, як нині, і, попри всю цю ясоту, незчуєшся, як повечоріє. Ще не смеркло, а вже було присмерком, як ми доїхали до Сени, і Альбертина замилувалася (заважаючи своїм милуванням милуватися мені) відблисками багряних вітрилець на зимовій синій воді, домом, критим дахівкою, притуленим у далечині як мак-самосій на ясному крайнебі, чиєю частковою, розкришеною і ребристою скам’янілістю здавалося ген-ген Сен-Клу; тут ми вийшли з авта і рушили спроквола пішки; я навіть вів її недовго, попід руку; мені здавалося, ніби каблучка, якою її рука обіймала мою, злучає нас обох у єдину істоту і в’яже наші долі.

Під нашими ногами наші перед хвилиною рівнобіжні, а зараз ізближені, злучені тіні плели якийсь урочий малюнок. Звичайно, уже вдома мені здавалося дивом, що Альбертина мешкає в мене, що це вона простяглася на моєму ліжкові. Але те, що над цим здавна мені любим озером у Ліску, біля самих стіп дерев, сонце малювало розмивкою на піску біля моєї тіні її власну тінь, чисту й спрощену тінь її ноги, її бюсту, це було ніби перенесення на лоно природи факту її належносте мені. І в цьому злитті наших тіней я знаходив чар, менш матеріяльний, певна річ, але не менш інтимний, ніж у зближенні, у злитті наших тіл.

Потім ми знову сіли в авто. Поверталися вузькими, крученими алейками, де зимові дерева, прибрані, ніби руїни, у плющ і терня, здавалося, вели до оселі чорнокнижника. Вибравшися з їхніх похмурих шпалер, на виїзді з Ліска ми застали білий день, такий ще ясний, аж я був уже зрадів, що встигну зробити все, що хотів, перед обідом, аж це, лише за кілька хвиль, коли наше авто під’їжджало до Тріумфальної Арки, я так і скинувся вражено, уздрівши над Парижем повний і неприродно ранній місяць, ніби циферблат дзиґаря, що відстає, дзиґаря, покликаного нагадати про наше спізнення.

Ми звеліли водієві везти нас назад. Для Альбертини це означало повернення до мене. Присутність жінок, хоч би й найкоханіших, змушених розлучатися з нами, щоб вернутися додому, не дає нам того спокою, яким я тішився, коли Альбертина сиділа обіч мене в машині, коли присутність жінки веде нас не до пустки розлуки, а до ще тривалішого й тіснішого спілкування у моєму, а тепер і її домі, — матеріяльному символові моєї облади. Звичайно, щоб володіти, треба попереду запалитися жагою. Всі оті вигини, рельєфи, випуклості наші лише настільки, наскільки їх обіймає наше кохання. Але Альбертина не була для мене під час нашої прогулянки, як колись Рахиль, нікчемним порохом із тіла й матерії. Уява моїх очей, губів, рук так міцно збудувала, так ніжно відполірувала в Бальбеку її тіло, що тепер у цьому авті, щоб торкнутися того тіла, щоб вмістити його