Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Бо в тобі тепер — душі тисячі жерців Тота. Ти — Зрячий, і ти замикаєш коло. Ти покликав мене з Небуття, і я передаю тобі Знання. Тепер душа моя спокійна, — Хенхенет стиха сміється. — Тепер я відпочину. Я все життя боролась проти Них, і все своє посмертя не маю спокою, тиняючись між світами за тобою і Обраними. Тепер ти.

— Але чому я?!

— Тому що ти — перший, хто вимовив моє ім’я після тисяч літ забуття. Бачиш, мене вже немає, а Вони — є. Його час ще не прийшов, Він має дочекатися Сімох. А Ті, що з Ним, тобі підвладні. Піди і вбий. Вони множать зло, а отже, годують Темряву. А я тепер спокійна. Тебе прийняв Тот, а нова жриця Баст теж уже тут, тепер ви разом подбаєте про все. Пали багаття і лий солодке вино — ото й усе, що вимагає Тот, пали багаття і танцюй — то для Баст. І боги не залишать вас усіх.

— Ти покинеш мене?

— Так, — Хенхенет зітхає. — Мені вже час. Я виконала своє призначення — звела саме тут і зараз Обранців і Восьмого, не можу ж я все робити за вас? Я й так надовго затрималась, хотіла з тобою, дурнем, попрощатися. Скажи, чому з тисячі імен померлих ти вимовив уголос саме моє?

— Воно видалося мені дивним.

— Краще б я не питала. Прощавай. Вимовляй іноді моє ім’я.

Тиша починає тиснути на Золтана з усіх боків, та він на те не зважає. Він відчуває страшенну самотність і порожнечу. То голос Хенхенет затих у його думках. Вона пішла.

Золтан бере до рук книгу, обгортає її шматком оксамиту, спускається сходами. Ані з Міленою ще сплять, він відчуває їх сон там, у підземеллі замку. Він іде темними засміченими коридорами, повз численні покої, які колись були його, а тепер він не хоче навіть зазирати до них, хоча подекуди його погляд вихоплює знайомі речі — зброю, гобелени чи килими, різьблені меблі, розкиданий одяг… Він не відчуває жалю, бо, мабуть, не вміє — він нудився в цьому величезному замку, він почувався тут, як у могилі, змушений вершити князівську владу. Він був невільником цього замку, своєї влади, батьківської любові, кохання Мілени. Аж тепер він може піти.

Блиск дзеркала привернув його увагу. Він підійшов до стіни і потер рукавом сорочки срібну важку раму, потемнілу від часу, провів рукою по запиленому склу. Це дзеркало подарував йому батько — привіз звідкись як здобич.

Батько часто дарував Золтанові різні коштовні речі, бо йому подобалося те, що він не шаленіє від них. Батько завжди намагався зрозуміти Золтана — єдиного із своїх дітей, кого любив беззаперечно і без страху розчаруватися. Князь Алмош чуттям старого вовка знав, що Золтанові ніколи й на думку не спаде посягати на його князівську владу — бо той був байдужий до влади, будь-якої. Алмош знав це, і його жорстоке серце відігрівалося біля сина — єдиного з усіх, хто любив його, попри всі князівські привілеї, просто за те, що він — його батько.

При згадці про батька Золтан посмутнів. Князь Алмош, жорстокий і страшний у гніві, якого боявся цілий край, перед яким тремтіли королі, насправді не був таким, як про нього думали. Золтан згадував смерть матері, коли батько, посивілий і смутний, ходив замком, притискаючи його, ще малого, до грудей. Золтан досі пам’ятає, як нерівно і тужно билося тоді батькове серце — і як він, малий, плакав замість нього. Саме тоді їх зв’язок став нерозривним і вічним. Саме тоді батько й син відчули, що тільки вони є на цьому світі, де скрізь вороги, навіть рідні по крові, та довірятися можна лише один одному.

— Батьку…

Голос Золтана губиться в темряві зали, тільки скло дзеркала поблискує. І Золтан розуміє, що батька вже немає, і він ніколи більше не почує його гримотливого голосу, не побачить, як в’їжджає він у ворота цього замку — великий, в срібних обладунках, верхи на вороному коні, а позаду суне його почет — нечисленний, бо хто ж зважиться напасти на князя Алмоша? І ніколи більше не обіймуть його міцні батькові руки.

— Ти помер, а я не попрощався з тобою…Ти помер серед чужих, мене поряд не було. Пробач мені…

Туга, така важка і невідворотна, впала Золтанові до серця, заполонила його. Його батько піклувався про нього, а помер сам, серед чужих, марно шукаючи очима свого сина. І нічого вже не можна повернути, нічого не можна виправити.

Золтан витирає запилене скло, наче від цього залежить щось важливе. Він бачить в дзеркалі своє бліде обличчя і якось відсторонено, наче про когось чужого, думає: таке гарне обличчя! Він раніше ніколи не переймався, чи гарний він, хоча багато хто вихваляв його красу, та Золтанові до того було байдуже. Яка різниця, чи він гарний на вроду?

Наразі дзеркало зблиснуло яскравіше, і Золтанові здалося, що він божеволіє. Перед ним чомусь з’явилося величезне освітлене вікно, Золтан навіть не знав, що бувають такі величезні вікна. Скло було дорогим, дорожчим за золото, а таке величезне — страшно подумати, як і хто зміг його зробити. Золтан стоїть поруч із дівчиною — високою, такою високою, що він їй хіба до середини вуха дістає. Дівчина вбрана в якісь дивні штани і сорочку яскраво-зеленого кольору, волосся зібране так, як і в самого Золтана, перев’язане на потилиці. Чіткий профіль, великі гарні груди, що напинають тканину сорочки, — Золтан зачудовано дивиться на дівчину, а вона навіть голову в його бік не повернула, бо зазирає у вікно. Золтан теж дивиться у вікно — і раптом бачить, як Мілена, його Мілена, пливе, не торкаючись землі, між дивної форми кріслами, схиляючись до жінок, що сидять у них, — як метелик літає з квітки на квітку. Тільки цей метелик робить щось страшне. Очі Мілени — червоні й задоволені, сережки, що їх подарував їй до весілля князь Алмош, — діаманти з перлинами, вони колись належали Раді,