Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

Золтановій матері, — кидають на її обличчя живі відблиски, а більше в цій кімнаті немає нічого й нікого живого. Дівчина поряд гупає кулаками у вікно і пронизливо кричить. Золтан, відсахнувшись, падає — книжка вислизає з його рук, він тремтить, як у пропасниці, а темний покій стискає навколо нього морок і тишу.

Золтан піднімає з підлоги згорток із книжкою і йде, навіть не озирнувшись. Більше ніяких дзеркал. Він знає, що дівчина, яку він бачив, — нова жриця Баст, наступниця Хенхенет. Тільки жрець Анубіса і жриця Баст можуть зазирати крізь дзеркала: він — тому що дзеркало теж Брама, вона — тому що Баст дала людям дзеркала. Так сказано в книзі.

Надворі вже вечоріє. Золтан вбрід переходить потічок, його чоботи, пошиті князівським чоботарем, навіть не змокли. Золтан із жалем згадує, скільки челядинців товклося в замку і як вони подеколи дратували його своєю метушнею, а зараз і рад би був, та бач…

Дорога веде його лісом, і Золтан іде помірним кроком — так, аби бачити все навкруги. Щось змінилося відтоді, як він був тут востаннє, та не так, як казала Хенхенет. Чому вона казала, що світ змінився повністю? Ті самі ялини, та сама дорога лісом, камениста і сіра, ті самі трави… Тільки тиша така, що аж видзвонює. Не чути гойкання пастухів і голосів трембіт на дальніх полонинах, не скриплять вози, що везуть збіжжя у млин, не реве худоба, навіть птахів не чутно… Золтан виходить на край долини і спиняється. Там, унизу, стоїть будинок, що нагадує піраміду Та-Кемет. Сірий величезний моноліт із скляними стінами, перевитими кам’яними поясами. Золтан рішуче прямує вниз. Він знає одне: Обранці мають бути там, Хенхенет ніколи не брехала йому. А отже, пророцтво справдиться.

Він підходить до будинку, піднімається широкими сходами і ступає в залу, застелену килимами. Тут порожньо, та Золтан чує голоси, молоді й веселі, і вслухається в мову, якою говорять, — русинська, тільки якась дивна русинська.

Золтан чомусь радіє — оце чи не вперше радіє, чуючи голоси людей. Йому хочеться побачити їх, і, може, серед них є та гарна чорнява дівчина з величезними сумовитими очима, так не схожа на Мілену… Золтан притискає до грудей книжку. Ану ж вони не схочуть прийняти його, ану ж не зрозуміють?

— Спагеті, либонь, уже вистигли і кригою покрилися. А соус доведеться розігрівати.

Дівчина, що випурхнула на сходи, висока, гінка і гарна, вдягнена у вузенькі блискучі штани та тісну кофтинку, теж блискучу, в косу вплела срібного дзвіночка, що жалібно дзвенить, сумуючи за спокоєм.

— Нічого, Ліко, розігріємо. Треба серветок пошукати, в нас ще є десь ціла пачка, мабуть, у шафі.

Вони раптом зупиняються, втупившись поглядами в Золтана, а він роздивляється їх спокійно й зацікавлено.

— Золтан!

Маленька постать летить сходами, чорне волосся хмарою в’ється навколо смаглявого обличчя, темні очі сяють йому назустріч — це ті самі очі, що співчутливо зазирали йому в душу, відколи він прокинувся у замку сам.

Він простягає руки до дівчини, йому до щему хочеться торкнутися її, вона тепла, жива і справжня, а вона спиняється за крок до нього, зашарівшись, і Золтан робить найважчу річ за все своє життя — крок їй назустріч. Їхні руки сплітаються, і чомусь він знає, що саме ця дівчина — для нього, саме її чекав він сім століть, аби грітися в лагідному її погляді, в якому є Знання.

— Мене звати Наталка.

Золтан мовчки киває. Якщо вони говорять повільно, він розуміє. Русинська мова змінилася, та все одно не так, щоб він не міг зрозуміти.

Мовчанка затяглася. Обранці дивляться на Золтана мовчки, не вороже, але уважно і прискіпливо.

— Ходімо з нами обідати, — Ліка не любить таких напружених пауз. — Золтане, ви любите спагеті?

— З часниковою підливою, — Золтан впізнає нову жрицю Баст. — Їстимеш?

— Я справді голодний.

— То йдемо, — Віка весело дивиться на Золтана. — Наталко, веди свого красеня мити руки. Де ж ми, трясця, поклали серветки? Ліко, ти в шафі дивилася? Оце вже хлопці розпаковували, тепер зі свічкою не знайдеш. Її голос віддаляється, як і стукіт підборів Ліки.

— Нам багато про що треба поговорити, — Орест простягає руку для привітання. — Радий знайомству.

— Для привида ти навіть нічогенький, — Рита розглядає Золтана. — Чого стовбичите? Їсти хочеться, аж в боці пече, а ви церигелії розводите.

Ситуація настільки дивна, що всі як очманілі активно шукають серветки, які неначе в чорну діру провалилися. Нервова метушня розганяє клапті тиші й незручності. Мар’ян з Аліною розігрівають їжу, що вже встигла добряче захолонути, долоньку і намагається стулити докупи свої враження, що розбігаються, як таргани від світла, і він сидить, очманілий і здивований, спостерігаючи ту метушню. Тепла долонька в його руці не дає йому зірватися й тікати звідси, бо тепер він зрозумів, наскільки змінився світ. Хенхенет мала рацію. Повністю змінився, і йому може не бути в ньому місця.

21

— Я гадаю, в замок ми підемо вже по всьому, — Ліка сидить на мармуровій лавці в парку, товариство розташувалось навколо. — А от де спочивають наші нічні красуні? Я гадаю, з ними треба вчинити так, як колись уже вчинили: знайти їх і виставити сушитися на сонечко. Це щоб без ризику і зайвого клопоту.

— Але де ми їх знайдемо? — Рита мерзлякувато щулиться.

— Звісно ж, на кладовищі! — Ліка задумливо крутить на пальці діамантову каблучку. — Гадаю, вдень ми можемо ходити скрізь?

— Так, — Наталка про щось напружено розмірковує. — Вдень ми можемо не боятися, але з настанням сутінків приходять Вони. Ліка має рацію, ми можемо так вчинити. Власне, є навіть спосіб дізнатися, де саме сплять не-мертві. Це шипшина. Тут її досить.