Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

class="p1">Поставши перед цими приголомшливими вимогами, уряд повторно попросив у Швеції збройної допомоги й права для французько-британської підмоги пройти через шведську територію. Стосовно обох пунктів відповідь була негативною, і єдине, на що, можливо, погодилася б Швеція, — це збільшити кількісний склад добровольчого корпусу. Що стосується інтервенції західних держав, британський посол у Гельсінкі, міністр Верекер, повідомив: військо складатиметься приблизно з 20 000–30 000 вояків і вони будуть готові вантажитися на кораблі 15 березня. Це означало б, що прибуття експедиції можна чекати не раніш як за місяць після того. Про проблему транзиту міністр не міг повідомити нічого певного. За його словами, Фінляндія сама мала подбати про належне рішення справи в Стокгольмі й Осло.

Попри непохитну позицію шведського уряду, було ухвалено, що міністр закордонних справ іще раз поїде до Стокгольма на перемовини зі шведським урядом і послом СССР. 27 лютого міністр Таннер зустрівся з прем’єр-міністром Ганссоном. Той повторив, що не варто сподіватися ні на пряму шведську військову інтервенцію, ні на дозвіл проходження війська західних держав територією Швеції. «Німеччина, — повідомив прем’єр-міністр, — прямо й офіційно сповістила шведський уряд, що посилання до Фінляндії шведського війська (тобто не добровольців) втягне Швецію у війну між великими державами». Він порекомендував негайно укласти мир, незважаючи на важкість умов, і водночас висловив готовість Швеції надати Фінляндії економічну допомогу. Міністр Таннер запитав, чи погодиться Швеція, якщо ми задовольнимо вимоги росіян, створити оборонний союз із Фінляндією. На це Ганссон відповів, що така ідея для нього не нова і він особисто ставиться до неї з прихильністю. Також додав, що якби такий союз існував 1939 року, Совєтський Союз не напав би на Фінляндію[28].

Мадам Коллонтай теж порадила міністрові Таннеру прийняти умови, які, за її твердженням, остаточно зафіксовані. За столом перемовин не було змоги домогтися їх перегляду.

Цікаво, що 26 лютого совєтський уряд через посла Майського спробував спонукати Форин-офіс передати Фінляндії умови миру, хоч вони вже були відомі фінляндському урядові. Коли міністр закордонних справ лорд Галіфакс відхилив цю пропозицію, мотивуючи тим, що вважає умови неприйнятними, посол дав йому зрозуміти: така позиція може негадано вплинути на британсько-російські стосунки. Є всі підстави припускати, що росіяни хотіли прозондувати, наскільки плани інтервенції близькі до реалізації, і сподівалися запобігти їм, сповістивши Форин-офіс, що в кожному разі Фінляндія збереже свій суверенітет.

28 лютого мене в Ставці знову відвідав прем’єр-міністр зі ще чотирма членами уряду. Тим часом на півночі від Ладозького озера і в Кугмо було досягнуто великих успіхів, а ось становище на Карельському перешийку загострилося. Я звелів присутнім генералам викласти міністрам свою оцінку становища. Вислухавши їхні повідомлення, я трохи здивовано виявив: усі вони, крім одного, вважають, що ми таки встоїмо, можна і треба воювати далі. Коли міністри відійшли вбік, щоб переговорити між собою, я скористався нагодою та обґрунтував свою думку, що тепер треба намагатися укласти мир — думку, яка в мене переросла в переконання. Я вважав, що ми не маємо давати прикрості, викликаній суворістю висунутих умов, затуманювати нашу розсудливість. Те, що армію не розбито, наразі дає нам змогу розмовляти про мир. Якщо станеться військова катастрофа, наші шанси на це буде змарновано, а сили в нас напружено до краю.

Після короткої наради я повідомив урядову делегацію, що у військовому керівництві немає жодних розбіжностей стосовно того, що конче треба швидко укладати мир. Назавтра, 29 лютого, уряд вирішив розпочати мирні перемовини.

Цю ухвалу не одразу було втілено в життя, бо з Парижа й Лондона надійшла інформація про збільшення кількісного складу експедиційного корпусу і скорочення часу, який доведеться чекати на нього. За тим, що повідомив полковник Ґаневаль, на прибуття першого контингенту можна було сподіватися наприкінці березня. Уряд, який у цьому побачив можливість домогтися пом’якшення висунутих нам важких умов, вирішив запитати західні держави, чи зможуть вони прислати перший 50-тисячний загін у березні і чи існує змога негайно отримати сто бомбардувальників з повними екіпажами й озброєнням.

Утім на заваді й досі ставало центральне питання щодо транзиту. Зроблене західними державами повідомлення в другій половині лютого, що вони самі врегулюють цю проблему, можна було зрозуміти й так: коли військо прибуде до норвезького порту, Швецію й Норвегію поставлять перед фактом. Проте заходити так далеко західні держави не вважали можливим, бо ж 2 березня повідомили шведський і норвезький уряди про готовість надати Фінляндії збройну допомогу, лише в разі її власного звернення. Свого часу вони подадуть формальне прохання про отримання дозволу на транзит війська. З огляду на те, що Швеція з Норвегією може зазнати енергійної реакції Німеччини, західні держави зголосилися надати їм широку військову допомогу. Британське військо захистило б Тронгейм, Берген і Ставангер від нападів упродовж чотирьох діб відтоді, як Норвегія погодилася б на транзит. За розрахунками, призначена для Фінляндії підмога, а також військо прикриття для захисту Швеції могли висадитися в норвезьких портах 20 березня.

Перед тим як фінляндський уряд 3 березня довідався, що Швеція й Норвегія відмовили на цей демарш, трохи раніше вдень надійшла інформація: можна сподіватися на шеститисячний британський контингент у першій половині квітня, якщо відповідне прохання буде подано не пізніш як 5 березня. Зважаючи на те, що це суперечило попереднім відомостям, я попросив міністерство закордонних справ остаточно все з’ясувати.

Тим часом уряд через Стокгольм зв’язався з Москвою, щоб розпочати перемовини на тих засадах, що Виборг і Сортавала залишаться у складі Фінляндії. У відповіді, яка надійшла 5 березня, йшлося про те, що ми мусимо віддати обидва ці міста, а якщо затягуватимемо час, совєтський уряд висуне суворіші умови й поновить угоду з урядом Куусинена. Поставши перед цією загрозою, уряд не бачив іншої ради, як попросити перемир’я й початку перемовин на основі російських вимог. 6 березня СССР відповів відмовою на перемир’я й повідомив, що перемовини можна негайно розпочати в Москві. Того самого дня було ухвалено відрядити мирну делегацію. Водночас уряд попросив західні держави відкласти на тиждень термін для прохання про допомогу — то був наш єдиний козир за столом перемовин.

Запитана міністерством закордонних справ інформація про допомогу західних держав надійшла 7 березня. Її сформулював начальник британського Генштабу, генерал Айронсайд, і в ній містилося таке:

Перший ешелон, який матиме французько-британську дивізію в наведеному нижче складі, буде перевезено кораблями до Нарвіка 15 березня:

Усе це військо належить до елітних частин. Водночас вирушають 3 батальйони частин постачання.

Другий ешелон складатиметься з 3 британських батальйонів по 14 000