Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

й інші самонавіювання, врозбіж з життям і власними витівками. В таких залишається назавжди щось нездорослішале, вони так і не можуть приступити до світу зі зрілими мірками. Наламавши дров, потрапляють за ґрати. Вʼязниця править їм за готель. Світ чимало завинив їм — усі ті роки, які у них відібрали. Одного дня вони приходять по мзду.

Для малюка то було надмірним випробуванням. На суді він увесь час тремтів, а тоді раптом упав на підлогу і бився в істеричних конвульсіях. Засідання довелося перенести.

Хлопчина боявся клітки, де сиділи його кривдники і вбивці його друга, — сахався зиркнути в їхній бік. Він дивився на тих, котрі ставили йому запитання, вряди-годи збиваючись поглядом на зал, наче когось шукав. То був не його спектакль. Зацьковане звіря, він белькотів, затинався і плутався. Наче то його судили, а не тих трьох.

Йому було десять, не більше, ще ж геть шмаркач. Судді просвердлювали його несхвальними поглядами. Вони мали його за малого брехуна, а він, відчуваючи це, поводився ще недоладніше. Мантія вберігала їх від таких слабкостей, як людяність. Вони витягували з нього слово за словом, а коли він з переляку сам собі перечив, погрозливо підвищували голос. Якби його ще трохи дотиснули, він зізнався б у чому завгодно.

Гра виходила поза правила. Дорослі дядьки, які собаку зʼїли на судових вивертах, і безпорадна дитина — надто разюча несумірність. Адвоката звинувачених він боявся незменша за тих у клітці. Не тямив, чого від нього домагаються, раз у раз втрачаючи відчуття дійсності. Йому здавалося, що охайний чоловічок, не схожий на бандита, вигороджує кривдників. Чому робить це? Чому не вірить йому? Всі ті «чому» крутилися в його голові, доводячи до запаморочення.

Хай там що, він, який будь-якої миті міг знепритомніти, витримав. Заходив до приміщення, мов на страту, а вийшов звідти сполотнілим неповнолітнім переможцем. Ще цього не усвідомлював, зашарпаний, помотеличений. Він почув там багацько слів, які ще довго переслідуватимуть його. Йому дали відчути присмак справжнього світу, і він ще довго перетравлюватиме те, що сталося. Колись же ж настає момент одкровення.

Він так і не змириться з втратою. Йому болітиме; хлопчина вповні відсьорбне, як це — без друга. Це вибʼє його з колії, однак він уникне манівців, просто рухатиметься узбіччям, уздовж магістралі, що не суперечитиме його вдачі. Це стане його винагородою. Ріка життя бурлитиме, а потім тихо тектиме, відносячи далі і далі від моменту ікс — його, мене, тих трьох, усіх. Невдовзі про це забудуть, лише не він. Місце над бровою заклеював пластир. Він був єдиним, який міг дати хоч якісь свідчення у справі про вбивство.

Коли дійшла моя черга, я розповів, що мав. Це не було багато. І на всі уточнюючі запитання відповідав, не даючи збити себе з пантелику. Я міг повторювати так довго, як потребуватиметься, — до сказаного я не мав що додати.

Вони сподівалися загнати мене на слизьке. Їм шкода було проґавити такецьку нагоду. Можливо, вони переслідували якусь мету. Я не стверджуватиму цього. Юридична машина здатна перемолоти всіх і все. В неї своєрідний підхід до істини.

Схоже, вони намагалися зʼясувати, чи я якимось іншим чином причетний до вбивства, проте нюх, який, хоч і мали його, підвів їх. Агов — якщо я ненароком запобіг свинству, це не означало, що причетний до попереднього.

Накивуючи пʼятами, малюк ще нічого не знав. Він біг останні метри щастя й невідання. Кращої альтернативи тієї миті в нього не було.

Я не знаю ні тих трьох, ні того хлопчини, якого ви досхочу нарозпиналися. І вам по барабану, що йому тепер з цим усім впоруватися.

Їх не цікавило, хто розтяв брову. Котрий із трьох. На тлі того, що сталося, це здавалося несуттєвою дрібничкою — їм видніше. На них — мантії. Либонь, вони щось відчувають, скидаючи їх і виходячи надвір. Дорогою додому зайдуть по хліб і кефір. А заодно і по щось міцніше. Адже вони всього-­на-всього люди. Не так легко розібратися, кого куди і на скільки запроторювати. А може просто — гобі.

Під моє алібі так і не підкопалися. Дві дюжини свідків змогли підтвердити його. Тоді як вони гнули своєї. Чи я не звернув уваги на щось підозріле? Ні, не звернув. Тієї миті моя увага була прикута до кошика на стіні вимощеного пофарбованими дошками спортивного залу, в який належало засадати якнайбільше мʼячів. «Йди на спорт, розробляй руку», — я послухався і пішов. Спорт врятував мене. Цього я їм не розповідав — стосунку до того, що відбувалося, воно не мало.

Слідчий упіймав облизня. На мить у мені ворухнувся бридкий хробак сумніву. Щось у тому всьому було нечисто. Проте я не знав, що.

Русявка з помережаним ластовинням лицем. Одного дня, коли вітер кушпелив шляхом золоте листя, вона вийшла з нього, незрівнянна й небачена. Я замружив очі, а коли розплющив, вона не зникла.

Вони всі тут русяві — чоловіки та жінки. Русяві їхні світанки і сонце, і розбризкується яскравими крапелинами, розбиваючись об листя, його сміх. Тут русява земля, й опала хвоя стелиться русим килимом.

Вона їхня сестра, одна з них, а я — чужак без певного ремесла.

Від тієї миті ми належали одне одному. Все було давно вирішено, тоді як вони вперто передавали її від рук до рук, обступивши непроникним муром. Кепсько вони мене знали!

Якоїсь миті все те не на жарт вкурвило мене — я давно вже перестав бути зеленим хлопчиськом.

Я й сам не зчувся, як вона опинилася в моїх руках. Це було неминуче — ми закружляли, а вони зʼюрбилися довкола нас, повідвалювавши щелепи.

Вона мовби народилася для танцю. Не було нічого природнішого, ніж тримати її стан в руках, розʼєднуватись, кружляти, зливатись. Наче ми від початку були незмінними партнерами. Хай зарубають собі на носі цей невеличкий майстер-клас!

Бібліотекар — все одно що ледар? Чоловікам годилося серйознішого заняття? Нехай!

Тебе ніхто не зустріне з розкритими обіймами, не розраховуй на це. До тебе приглядатимуться — повільно, довго і недовірливо, терпітимуть твою присутність, й одного дня — таке вилами по воді писано — тебе буде або потурено, або сприйнято за свого.

Ми не зупинялися, доки не стихла остання мелодія.

З клубу ми вийшли, тримаючись за руки.

Вони не займали нас.

І тоді, коли, провівши її до брами, я вертався до себе, ніхто не заступив мені шлях.

У височині сяяли зорі.

Мені зовсім не хотілося спати.

Я опустився на ґанок і звідти дивився в ніч, сплетену з ожинових лоз. Ген удалині ряхтів крізь крихітні прозірки світанок.

Я не знав,