Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Якби не той вечір, я б назавжди залишився для них дивакуватим чужинцем.

Восени ми разом збирали виноград, а невдовзі по тому я перейшов жити до її оселі.

Однієї грудневої ночі щось нове зʼявилося в нашій близькості. Ми відчули його бентежну присутність. Від тієї миті ми були не самі. Благоговійно ми прислухалися до порухів нового життя. Чули його, проте ще не бачили: воно мовби гралося з нами в хованки.

...А потім я ніс на руках її ще тепле тіло...

То найкоротша на світі вуличка. Відрубна від головної, вона ніяк не називалася. Обидва будинки, що утворювали її з одного боку, і обидва навпроти належали до сусідніх.

То була навіть не вуличка, а перешийок, сполучна поперечка. Досить звернути в неї, аби закралась підозра, що все трохи інакше від забрукованого проспекту з показовими клумбами, підстриженими деревами та зробленими за одним шаблоном мініфонтанами. За нею відкривалися ще вулиці — такі самі, як вона, довші і звивисті, подвірʼя, закапелки, квартали, майдани, сквери, парки — щойно заглибившись туди, можна вдихнути справжність. Саме там розкривалася суть — в міру щира, не без того, що скупувата, інколи не до ладу емоційна і в кожному разі сповнена широкосяжних претензій.

На тій вуличці розташовувався один-єдиний обʼєкт. Він і був метою нашої виправи.

Ми потяглися туди на великій перерві. Таке наче пошесть. Тоді я ого-го ще скільки всього не бачив.

Мій рецепт простий. Природа забезпечила мене безвідмовною перепусткою. Кремезного, мене сприймали за свого — я нічим не поступався старшим від мене. Я ріс тоді, наче на дріжджах.

Спершу я розгубився, сприйнявши все за жарт. Однак те, по що ми прийшли, було всередині. На радощах ми зчинили несусвітній гармидер.

Асфальт якимось дивом витримав нас, будинок не завалився. Щось завадило нам вдертися досередини. Ми заціпеніли, мовби забувши, що нас туди привело.

Було пʼятнадцять по десятій, книгарня якраз відчинилася. Ми заскочили горбаня тієї миті, коли він лаштувався накинути халат і горб з усією виразністю напнув на його спині сорочку, — здавалося, вона от-от розірветься.

Ми прикипіли до вітрини. Чогось подібного ми не бачили. Ми так і стирчали б, пороззявлявши роти. Ось зараз зʼявиться крило, а тоді друге. Жвавіше, відьмаче! Шкільна перерва не вічна.

Ніхто з нас нічого не побачив. Ми мали те дурне відчуття непотамованої кортячки, мовби відібраної з-під носа цукерки. Відчувши на собі наші погляди, горбань обернувся. Багатообіцяюче дійство обірвалося.

Світ по той бік вітрини притягував і відлякував. Ми не збиралися просто так облишати. Нам баглося продовження. Ми налаштувались вимагати його.

Ми внадилися туди з гідною подиву настирливістю.

До яких тільки витівок вдавалися!

Розвага зробила з нас спільників, ми заходили далі і далі.

Не знаю, кому з нас те сяйнуло першому. Ми назбирали їх на шляху зі школи до книгарні.

Ми не мали якогось певного наміру. Прихопили їх зі страху — якби в разі чогось. Так, ніби камінцем можна оборонити себе від чарів. Що горбань — ворожбит, ми не мали ніякого сумніву. Це було ясно кожному з нас, як білий день.

Розчереплювати вітрину ми не збиралися. Він жодному з нас нічого не заподіяв. І все-таки, в нас щось нуртувало, не даючи спокою. Ні, ми нічого не узгоджували наперед.

Відбившись, камінці падали на землю, доки один зробив свою справу.

Друзка розбитого скла ценькнула об тротуарну плитку, розлетівшись на дрібніші. Чари спали, вітрина враз зістарілася, вкрившись павутиною зморщок-тріщин. Метаморфоза ошелешила нас. Стало тихо-тихо.

Коли ми поткнулися туди наступного разу, жодного сліду нашого переступу не залишилося — на місці розбитого сяяло нове скло. Його було вправлено так, що ми бачили в ньому себе, вуличний ліхтар і силует будинку позаду; щойно припавши до шиби, можна було роздивитися, що діялося всередині.

Щоправда, який з нього чаклун, якщо він не вмів простих речей, притаманних людині? Наприклад, дратуватися — в нього це виходило до примітивності недолуго. Ніби він змушував себе до чогось непосильного. Нам навіть стало якось ніяково за нього.

Тим часом ми розгулювались дужче і дужче, мовби поклавши навчити його справжніх емоцій. Й одного разу воно сталося.

Хлопці казали, що я влучив йому в груди. Бігме — я не цілився.

Інцидент пригнітив нас. Ми воліли не згадувати про горбаня, доки хтось приніс звістку, що бачив його, живого й здорового. Ми пішли перевірити — так воно й було.

Ми взялися потроху за старе, щоправда, наша тактика зазнала змін.

Ми заходили пороздивлятись книжки. Нас наче хтось підмінив— ми були втіленням чемності, не забуваючи ні привітатись, ні попрощатися. Робили це з якомога прикрішою ґречністю. Брали книжки з полиць і благоговійно гортали їх — утім, лише для того, щоб непомітно поставити на інше місце, спричинивши в їх розташуванні якогомога більший розгардіяш.

Деколи ж, набравшись сміливості, ховали книжку за пазуху, намагаючись якомога швидше вшитися.

Книжки нас нітрохи не цікавили. Нам було байдуже, що красти.

Поцуплене ми не заганяли і не мали такого наміру. Ми викидали здобич у перший-ліпший смітник. Гадаю, кожний із нас, не зізнаючись у цьому ні собі, ні друзям, трохи побоювався — не так бути зловленим на гарячому, як чарів, якими міг поквитатись горбань. А в тому, що він це міг, ми не мали сумніву. Не думаю, що хто-небудь із нас зрадів би, якби посеред уроку на очах в цілого класу перетворився на бридку жабу. Водночас, страх ще дужче підбехтував.

А горбань далі пускав нас, наче нічого не ставалося, тоді як ми жодного разу не купили в нього бодай найдешевшу книжку. Нам відкривалися незрівнянно привабливіші можливості для інвестування, ніж тринькати монетний дрібʼязок на папір — нам по завʼязку вистачало шкільних підручників.

За всі рази ми нацупили, либонь, не так уже й багато. Не думаю, що горбань мав з того великі збитки. Хтось сказав, начебто він тихцем списує пропалі книжки.

Мені вдруге не пощастило. Поглинутий хованням здобичі, я не відразу помітив горбаня, який стояв і дивився на мене. Він був утіленням незворушності, майже блаженства. І лише в кутиках його очей зачаїлося легке здивування. Зараз він загіпнотизує мене. Перспектива стати жертвою чарів мене не приваблювала, і я щодуху рвонув геть — на щось оригінальніше я не спромігся.

Хоч у нього були довгі бігунські ноги, він не кинувся навздогін. І нічого не вигукнув. Жоднісінького слова. І не перетворив мене на яку-небудь гидку потвору, чого я, безумовно, заслуговував. Йому досить було розчепірити долоню і проказати закляття, і я приклеївся б до неї. Чому він не зробив