Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

подав би нам який-небудь знак твоєї прихильності до нас?

Прозвучало п’ять ударів по столику, тобто: «Розмовляйте!»

— Що це означає? — перелякано спитала синьйора Кандіда.

— Що нам слід розмовляти, — спокійно пояснив Папіано.

А Пепіта:

— З ким?

— А з ким хочете, синьйорино! Наприклад, зі своїм сусідою.

— Голосно?

— Так, — сказав синьйор Ансельмо. — Це означає, синьйоре Меїс, що Макс матиме можливість підготуватися, аби виразніше виявити себе. Може, раптом, засяє світло… хто знає! Розмовляймо ж…

А про що розмовляти? Я вже якусь часину вів тиху розмову з маленькою Адріаниною рукою і вже ні про що інше не думав. Була ця розмова наполеглива, напружена і водночас ніжна. Вона слухала мене трепетно, в самозабутті. Я вже змусив її розтиснути пальчики, переплести їх з моїми. А сам ніби сп’янів. Палав і насолоджувався навіть тим гарячковим зусиллям, з яким намагався погасити свій шалений порив і виказувати лише лагідну ніжність, якої вимагала цнота її щирої, сором’язливої душі.

І ось у той час, поки наші руки вели свою жваву мову, я відчув, ніби щось треться об поперечку між задніми ніжками мого стільця. Папіано не міг дістати туди ногами, та коли б і міг, то йому заважала б поперечка між передніми ніжками стільця. Може, він встав з-за столу й підійшов до мене ззаду? Але в такому разі це неодмінно помітила б синьйора Кандіда, якщо вона, звичайно, не дурноверха. Перед тим як повідомити товариству про новий феномен, я хотів знайти йому бодай примітивне пояснення. Але мені спало на думку, що раз я вже домігся того, чого прагнув, то зараз повинен хоча б із вдячності не заважати Папіано. І я оголосив усім про моє відчуття.

— Невже? — аж підскочив Папіано, як мені здалося, щиро здивований.

Вражена була й синьйорина Капорале. Я відчув, як волосся в мене на голові заворушилося. Виходить, це не ошуканство?

— Щось треться? — схвильовано спитав синьйор Ансельмо. — Як треться? Що?

— Еге ж, треться! — трохи роздратовано підтвердив я. — І не перестає! Ніби там за стільцем собачка… Ось і зараз!

Моє пояснення викликало несподіваний вибух реготу.

— Так це ж Мінерва! Мінерва! Мінерва! — закричала Пепіта Пантогада.

— Що за Мінерва? — обурився я.

— Таж моя собачка! — відповіла Пепіта, сміючися. — Моя старенька болонка, синьйори! Вона завжди треться об усі стільці. Ану ж, дозвольте! Дозвольте глянути!

Бернальдес засвітив сірника, Пепіта встала, взяла собачку, яку звали Мінервою, і посадила собі на коліна.

— Отепер я розумію, чому такий роздратований Макс, — скрушно зауважив синьйор Ансельмо. — Сьогодні ми поводимося вельми несерйозно!

Може, з погляду синьйора Ансельмо, так було тільки того вечора. Однак, по щирості кажучи, і наступні вечори не відзначалися великою серйозністю.

Кому хотілося уважно стежити в темряві за Максовими подвигами? Столик порипував, рухався, розмовляв з нами за допомогою легенького чи гучного стуку. Інші постукування лунали під сидіннями наших стільців, а то й під іншими стільцями та столами, котрі були в кімнаті. Чулося також дряпання, тертя й усякі чудернацькі звуки. А то виникало на мить дивовижне фосфоричне мерехтіння, схоже на мандрівні вогники; простирадло світилося й напиналось, немов вітрило. Один маленький столик — підставка для коробок з сигарами — пересувався сюди-туди і якось ледь не впав на стіл, за яким ми сиділи, тримаючи ланцюжок. У гітари наче крила виросли: одного разу вона злетіла з ящика, де лежала, і забренькала над нашими головами… Проте мені здалося, що геніальний музика Макс значно вправніше грає на бубонцях із собачого нашийника, котрий невідь як опинився раптом на шиї синьйорини Капорале. Синьйор Ансельмо сприйняв це за вияв дружнього і надзвичайно милого жарту з боку Макса. Але синьйорині Капорале він не дуже сподобався.

Без сумніву, під завісою темряви в кімнаті з’являвся Шіпіоне, брат Папіано, що мав найдетальніші інструкції. Він справді був епілептик, але ж далеко не такий ідіот, яким намагався зобразити його братик Теренціо. Шіпіоне звик до темряви — мабуть, його очі пристосувалися до неї й навчилися бачити в пітьмі. Я не можу сказати напевно про майстерність його гри, про точність виконання вказівок Папіано і синьйорини Капорале. Наскільки це стосувалося нас, тобто мене й Адріани, Пепіти й Бернальдеса, то він міг витворяти що завгодно, і все йому миналося. Отже, Шіпіоне мусив догодити тільки синьйорові Ансельмо та синьйорі Кандіді, і, здається, чудово з цим справлявся. Але вони обоє не були надто вимогливі. О, синьйор Ансельмо безмежно радів, іноді так тішився, що нагадував хлопчика, який потрапив до лялькового театру. Слухаючи його дитинно-захоплені вигуки, я страждав не лише від сорому за цього доброго чоловіка, аж ніяк не дурня, котрий виставляв себе у такому вкрай безглуздому вигляді, а й тому, що Адріана не могла приховати від мене свого страждання: їй доводиться втішатися нашою близькістю, обдурюючи старого батька, користаючись з його сміховинної наївності.

Тільки це й затьмарювало час від часу нашу радість. Але ж я знав Папіано і мав би запідозрити, що в нього виник якийсь підступний план, коли вже він дозволив мені сидіти біля Адріани і, наперекір моїм сумнівам, не тільки не турбував нас втручанням Максового духа, а ніби ще й допомагав нам, опікувався нами. Та в ті хвилини я так радів — адже мав нагоду побути в темряві поруч з Адріаною! — що жодна підозра не могла закрастися мені на думку.

— Ні! — зненацька зарепетувала синьйорина Пантогада.

— Кажіть, кажіть, синьйорино! Що сталося? — аж скинувся синьйор Ансельмо. — Що ви відчули?

Бернальдес також почав лагідно розпитувати її.

— Та ніби хтось пестив… — відповіла Пепіта.

— Пестив рукою? — спитав синьйор Палеарі. — Легенько, правда ж? Отакі ніжні, прохолодні, швидкі доторки… Ох, Максе, ти, коли схочеш, умієш поводитися з жінками! Ану ж бо, дорогенький, якщо твоя ласка, торкни синьйорину ще раз!

— О, знову, знову! — заверещала, сміючись, Пепіта.

— Що? Що таке? — зрадів синьйор Ансельмо.

— Знову, знову… він пестить мене!

— Може, ти й поцілуєш її, Максе? — запропонував тоді синьйор Ансельмо.

— Ні! — заверещала Пепіта.

Але в цю мить хтось соковито, з виляском поцілував її в щоку.

Тоді я майже несвідомо підніс до своїх вуст руку Адріани, та не вдовольнився цим і став шукати її вуста. Отак ми вперше поцілувалися. Цілунок був довгий, беззвучний.

Що далі? Розгубившись від сорому й ніяковості, я не відразу втямив, що навколо нас зчинилася метушня. Невже вони довідались про наш поцілунок? Лунали вигуки, засвітився сірник, другий, потім свічка, та, що була під червоним скляним ковпачком. Усі позіскакували зі своїх місць. Але чому? Чому? Нараз, уже при світлі, щось грюкнуло по столику.