Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Це був сильний удар кулака, ніби заведений незримим велетнем. Ми всі сполотніли від жаху, найдужче Папіано й синьйорина Капорале.

— Шіпіоне! Шіпіоне! — покликав Папіано.

Епілептик лежав на підлозі й страшенно хрипів.

— Та сідайте ж! — закричав синьйор Ансельмо. — Це ж він у трансі! Бачите, столик рухається, піднімається, піднімається… Це вже левітація! Браво, Максе! Ура!

І справді, столик, до якого ніхто не торкнувся, плавно піднявся на цілу долоню, а потім важко грюкнув на підлогу.

Бліда, як віск, перелякана до смерті синьйорина Капорале, тремтячи, припала обличчям до моїх грудей. Синьйорина Пантогада з гувернанткою вибігли з кімнати, а розлючений синьйор Палеарі нестямно репетував:

— Куди ви? Чорт забирай! Не розривайте ланцюжка! Зараз буде найцікавіше! Максе! Максе!

— Та який там Макс! — вигукнув Папіано, нарешті отямившись від страху, і кинувся рятувати свого брата.

Я забув і про поцілунок, такий був вражений воістину дивним, незбагненним явищем, яке щойно сам бачив. Коли це при світлі на моїх очах діяла таємнича сила і була вона силою невидимого духа, як запевняв синьйор Палеарі, то, безсумнівно, дух цей не мав нічого спільного з Максом. Аби в цьому пересвідчитись, варто лише глянути на Папіано та синьйорину Капорале: Макса вигадали вони самі. Але що ж то таке? Хто так сильно гупнув кулаком по столу?

Усе, що я прочитав у книжках синьйора Палеарі, зненацька хаотично ожило в моїй уяві. І пройняла мене дрож, коли я згадав про того невідомого, який утопився біля водяного млина в маєтку Стіа і в якого я забрав сльози й жалобу родичів та друзів. «А раптом це він?! А раптом він з’явився тут, аби помститися мені, розкрити мою таємницю?»

Тим часом синьйор Палеарі, єдиний серед нас, хто не злякався і нітрохи не здивувався, ніяк не міг дотямити, чому саме таке просте й звичне явище як левітація столика отак усіх нас схвилювало й настрахало, хоч ми вже спостерігали й не такі чудеса. Як на його думку, то зовсім не суттєво, що це явище відбулося при світлі. Значно дужче здивувало його те, що Шіпіоне опинився тут, у моїй кімнаті. Адже синьйор Палеарі був певен, що хлопець уже спить.

— Це мене вражає тому, що бідолаха звичайно ні на що не звертає уваги, — пояснив він. — Очевидно, наші таємничі сеанси викликали в нього цікавість, і йому схотілося підгледіти, що ми тут робимо. Зайшов потихеньку і… гух! Попався! Бо ж ясно як день, синьйоре Меїс, що незвичайні явища медіумізму виникають досить часто за допомогою невропатів-епілептиків, каталептиків, істериків. Макс бере від усіх, він позичає і в нас чимало нашої енергії, використовуючи її для спіритичних явищ. Це твердо встановлено! Ось ви, наприклад, хіба не відчуваєте, що й у вас дещо взято?

— Щиро кажучи, поки що не відчуваю.

Майже до ранку совався я на ліжку, весь час уявляючи собі нещасного потопельника, похованого на кладовищі в Міраньйо під моїм іменем. Хто він такий? Звідки прибув? Чому наклав на себе руки? Може, він хотів, щоб про його сумний кінець стало відомо всім? Може, це була помста чи спокута?.. А я скористався його смертю?

Не стану приховувати — я кілька разів ціпенів од жаху в нічній темряві. Бо не тільки ж я сам чув удар кулаком по столику в моїй кімнаті. Ану ж, то був він? А раптом і зараз він тут, поруч мене, мовчазний і невидимий? Кожен ледь чутний звук, найменший шерех змушував мене принишкнути. Потім я нарешті заснув, але снилось мені щось жахливе.

Наступного дня я розчинив вікна — світло залило кімнату.

15. Я і моя тінь

Коли я прокидався, як то кажуть, в самісінькому серці ночі (правда, ніч у цих випадках можна було б назвати безсердечною), то часто потерпав у тиші й пітьмі від якоїсь незбагненної ніяковості ба навіть від сорому за сподіяне вдень, при ясному світлі. І тоді я питав у самого себе: чи не залежать наші дії від вигляду навколишніх речей, їхнього забарвлення, багатоголосого звучання життя? Атож, залежать! І не тільки від цього. Є ще багато іншого. Чи не спілкуємось ми, як вважає синьйор Ансельмо, зі Всесвітом? І нам слід замислитись над тим, скільки всіляких дурниць змушує нас робити клятий Всесвіт, а ми через ті дурниці нарікаємо на нашу нещасну совість. А над нею тяжіють зовнішні сили, засліплюючи яскравим світлом. І, навпаки, скільки ухвалених уночі рішень, скільки ретельно обміркованих задумів, скільки загаданих хитрощів стають безглуздими, руйнуються, розвіюються при яскравому денному світлі? Як день і ніч зовсім різні, так, може, й ми — удень одні, а вночі зовсім інші, і водночас (нічого не вдієш!) — найжалюгідніші створіння — як удень, так і вночі.

Знаю достеменно: я не відчув ніякої радості, коли після сорокаденної пітьми знову відчинив вікна своєї кімнати й побачив світло. Бо його затьмарив спогад про те, що я накоїв, коли жив у темряві. Усі докази, виправдання, які тоді здавалися вагомими, відразу зробилися мізерними, тільки-но розчинилися вікна. Марно те бідолашне «я», що так довго жило за причиненими віконницями й зі шкури пнулося, аби полегшити собі нестямну тугу ув’язнення, тепер, мов побитий песик, терлося, насуплене, похмуре, невдоволене, біля другого «я», що розчинило вікна назустріч денному світлу. Марно намагалося перше «я» відірвати свого двійника від тяжких думок, умовляючи його підійти до дзеркала й порадіти, що операція закінчилася щасливо, що відросла борода, і потішитися навіть тим, що на обличчі з’явилася блідість, надавши йому шляхетнішого вигляду.

«Що ти накоїв, дурню? Що ти накоїв?»

Що я накоїв? Та, власне, нічого! Займався коханням. У темряві — хіба це моя провина? — мені здалося, що жодних перешкод уже нема, і я забув про вимушену мою стриманість. Папіано хотів відняти в мене Адріану, а синьйорина Капорале повернула мені її, посадивши поруч, і за це отримала, бідолашна, удар кулаком у лице. Я тоді страждав, сидів весь час у темній кімнаті і, як кожен страдник (така вже людська натура), вважав, що маю право на деяку винагороду. А винагорода завдяки синьйорині Капорале була біля мене, і я взяв її. Тут проводили досліди з потойбічним світом, а поруч мене сиділа юна дівчина, окраса життя, і тільки й чекала цілунка, щоб розквітнути в промінні радості. Та й Мануель Бернальдес поцілував же в темряві свою Пепіту, отож і я…

— Ах!

Я затулив обличчя руками й кинувся в крісло. Вуста мої затремтіли, коли я згадав про той поцілунок. Адріана! Адріана!