Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

-9-

Єва 

Цілий день я ще плавала в тому келиху з вином. І знаю, що мені не можна алкоголь, але все ж таки вирішила випити. Мене скував такий страх, що я просиділа пів ночі біля синового ліжка. Всередині все тремтіло, а серце калатало. За останні дні я зазнала стільки емоцій, що запам'ятаю на все життя. Але ще не знала, що найбільший подарунок мене чекає сьогодні ввечері.

Перед від'їздом до родичів Яромира я не переживала. Чому повинна? Нехай вони переживають і ховають очі, а мені боятися нічого, я нічого поганого не зробила. Навіть подарунки приготувала.

Тимура одягнула досить елегантно, та й сама не відставала. Коли ми спустилися вниз, там на нас чекав він. Цей диявол одягнув обтислі штани й шкіряну куртку. Тільки від одного погляду на вузьку талію і підкачане тіло мене обдало гарячою хвилею. Щоки відразу спалахнули, а моя грішна фантазія уявляла, як я позбавляю його від зайвих речей. Напружившись всім тілом, я йшла, ні, скоріше плила до машини. І там почалося пекло! 

Його запах заполонив мене, змушуючи забути про все на світі. Тіло покрилося мурашками, а долоні спітніли. Щоб не показувати свого істинного стану, я почала співати про себе, покусуючи губи і відбиваючи ритм вигаданої пісні пальчиками по колінах. Тільки-но автомобіль зупинився, я швидко випурхнула на волю, жадібно ковтаючи кисень, без домішок мигдалю.

Повертаю голову і втрачаю дар мови. Величезний палац навис наді мною, навіть не знаю, скільки тут поверхів. Помітна архітектура минулого століття, але стан будинку можна оцінити як відмінний. Дві колони підтримують великий балкон над вхідними дверима. Споруда робить будівлю ще привабливішою, а світлий фасад змушує повірити у казку.

Ми зупинилися майже біля входу, перед великим фонтаном, який розташовується у дворі. Майже вся територія викладена тротуарна плиткою, розташовуючись гарними візерунками й квіточками різних кольорів і розмірів. З одного боку бачу сад і квітник, навіть звідси помічаю мої улюблені чорні троянди.

— Іллюшо, дивись, у нас гості! — хтось вимовляє. Повертаю голову на голос і натикаюся очима на дорослу жінку. На вигляд їй не більше шістдесяти, світлий штанний костюм, чорний шарфик на шиї. Волосся зібране високо на маківці в ґульку, а у вухах красуються довгі сережки, відсвічуючи останні промені сонця.

— Привіт, бабусю! — вимовляє Шогіл. У моєму мозку його слова повторюються відлунням. “Бабуся”? Це і є та сама Альбіна Шогіл, яка має вісімдесят дев'ять років від народження?! Я очам своїм не вірю! Ніколи б не сказала, що цій жінці стільки років.

— Які ви гарні разом! Яре, ти молодець, таку наречену собі знайшов! Щастя вам! — жінка стелиться килимом, випромінюючи небезпечний блиск в очах. Так, можливо, вона і стара, але цупкість свою не розгубила.

— Вітаю, — кидаю коротко, пильно спостерігаючи за реакцією жінки. Це не маска, вона насправді так думає. На перший погляд, дуже навіть мила жінка, але, як кажуть, поживемо — побачимо.

— Добрий вечір, я — Тимур, а це моя мама, Єва, ну, з татом ви знайомі, — Тимур одразу починає тарахкотіти. Я його дуже просила, щоб він не соромився, адже ці люди теж його родина. Та й він завжди мріяв про дідуся з бабусею. Про своїх батьків я ніколи не розповідала — не бачила сенсу. А що я могла сказати?

— Ба, як ти? — запитує Яромир.

— Все добре. Проходьте, проходьте.

Роблю крок у дім і, як не дивно, не відчуваю холоду від великих стін і високих стель. Ця фортеця немов просякнута любов'ю і теплом. Навіть мармурова підлога, здається, випромінює світло і заспокоює душу. На мить я відчула спокій і давно забуте тепло рідного дому. Всередині стає нестерпно боляче і прикро, хочеться ревіти. Набрати номер батька і запитати: “Чому?”.

Відігнавши спогади, я впевнено крокую блискучою підлогою. Інтер'єр просто заворожує елегантністю і стилем. Довгий коридор, в якому немає нічого зайвого, тільки кілька рослин і велика скляна стіна. Дуже світло і приголомшливо гарно. Витончені білі штори з останнього номера каталогу “Мій дім” надають ще більше тепла і затишку. Правильно кажуть, простота завжди в моді.

Поки ми йдемо коридором, у мене від приємної атмосфери навіть тремтіння і хвилювання минули. Я відчула, що можу довіритися цим людям. Можу довірити свого сина і з упевненістю сказати, що для них сім'я — найголовніше.

Тільки-но переступаю поріг вітальні, все швидко повертається: тремтіння, хвилювання, обурення, злість, а найголовніше — нерозуміння. Чому Максим тут — не можу зрозуміти, поки Шогіл-старший не сказав, що він — його онук. Максим і Яромир двоюрідні брати! Після цих слів я впадаю у транс. Обмірковую, чому вони ворогують, вони ж брати. Чому Максим не пояснив одразу? І найголовніше, цей сучий син Шогіл. Чому він мені нічого не сказав, не попередив?!

Це повний сюрприз для мене, і я стою немов бездушне тіло та не можу прийти до тями від почутого. Ще ця Барбі щось бовкнула, але я навіть не зрозуміла що, та й неважливо. Зараз головне — витерпіти вечерю, а потім дати зрозуміти цим гадам-мажорам, що я теж вмію грати.

— Прошу, — показує мені рукою напрямок Ілля Аристархович. Помітно, що цей чоловік у свої чималі роки все тримає у своїх руках. Он як однією фразою Яромира поставив на місце і відправив у двір “познайомитися з собакою”. Тільки про що вони зі мною хочуть говорити — не розумію.

Заходжу “у кабінет”, розглядаючи приміщення. Гарно. Все у світло-сірих, чисто чоловічих тонах. Два дивани розташовані по обидва боки проходу, трохи далі — прозорий скляний стіл. Присідаю на краєчок дивана і чекаю допиту. Не знаю, що вони будуть мені читати, камасутру чи біблію, але я буду говорити правду і тільки правду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍