Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

— Єво, — починає говорити Альбіна Михайлівна, — у тебе чудовий син, а ти просто чудова мати! — напівтоном вимовляє жінка, присідаючи біля мене на диван. Накриває мою руку своєю і зазирає блакитними очима в саме серце моєї душі. Тепер зрозуміло, від кого успадкував Яр свої гіпнотичні очі.

— Правду кажеш, дорога дружино, вона дуже добре виховала малого! — відповідає Шогіл-старший, присівши навпроти. — Але нас цікавить інше питання. Я зрозумію, якщо ти відмовишся розповідати, але ми дуже хочемо дізнатися, — продовжує спокійним тоном.

Переводжу погляд з жінки на чоловіка. Старий, сивий з палицею у руках. Очі чорні, немов ніч, а губи міцно стиснуті в тугу лінію. Думаю, він колись був дуже гарним чоловіком, як і його дружина, але роки беруть своє. Попри вік, у чоловікові відчувається внутрішня сила.

— Скажи, що у вас було з Яромиром сім років тому?

Питання летить як стріла в десяточку, вибиваючи ґрунт з-під ніг. Ось так одразу, без попередження й об'їздів. Я не хочу брехати, але і правду казати — теж. Адже люди вони немолоді, а якщо, не дай Боже, серце прихопить?

— Одна ніч, — промовляю рівно, опустивши очі в підлогу.

— Зрозуміло. Послухай, дочко, — чоловік знову починає м'ятися, — не хочу тебе образити, але після історії, яку мені розповів мій онук, я вирішив перевірити правдивість його слів. Ти не думай, що я йому не довіряю, просто це звичка вироблена з роками. Та й передчуття у мене було.

Я мовчу, невідривно дивлячись у підлогу. Серце, отримавши словесний укол, знову болісно ниє від зради, підкочуючи злість до горла пекучим клубком.

— Я розумію. Добре, запитаю інакше. Вони тебе обдурили? Яромир і Артем, — питає Ілля Аристархович.

Контрольний постріл у голову залишає кривавий слід у моєму і так не дуже спокійному серцю. Знати дуже боляче, але коли це говорять вголос чужі люди —  як летіти в прірву.

— Це правда, — пресуючи в собі образу, пищу як мишка. Намагаюся не показувати емоцій, свого стану і злості. Я шокована й розгублена. Мене дуже цікавить питання, чому Яромир не поховав цю історію. А якщо журналюги пронюхають? Тоді в чистій воді не обмиєшся.

— Доню, — жінка бере мою руку, ніжно погладжуючи своєю долонею, — мій онук вчинив дуже підло, я розумію. Але я бачу, як він дивиться на тебе, він до тебе небайдужий. І хто знає, чому він так вчинив, адже ми не знаємо всіх обставин.

— З Яромиром я розберуся сам, — як гаркне Шогіл-старший. Вмить всі відчуття відходять на задній план, залишаючи тільки переляк від командного голосу. Волосся на тілі стає дибки, а серце завмирає. На мить мені стало шкода Яромира, адже дідусь ясно дав зрозуміти, що покарання йому не уникнути.

Підіймаю очі та потрапляю у полон теплого моря жіночих очей. Накриваю другою рукою її руку і, зібравшись з духом, нарешті починаю говорити:

— Я теж не знаю, поки не питала, не могла. Я дуже зла, мені потрібен час, — починаю я відкривати душу, сама того не розуміючи.

— Єво, можеш зробити мені послугу? — зазираючи в очі, цікавиться жінка.

— Якщо зможу.

— Будь ласка, дай шанс собі та своєму синові бути щасливими. Яр непоганий, він просто не вміє пояснити свої почуття. Він завжди був не дуже говірким, а після того, як втратив батьків, замкнувся у собі остаточно, — ніжно вимовляє Альбіна Михайлівна.

Після слів жінки злість знову перекриває мою трахею, пропускаючи кисень занадто малими дозами. Вони все знають і все одно просять бути з ним! Їх, звісно, можна зрозуміти, вони все зроблять заради свого улюбленого онука. А він такий, я бачу це по очах жінки, коли про нього говорить. Тільки мені від цього нітрохи не краще.

Опускаю очі, міцно зціпивши губи. Прикушую щоку, щоб не висловитися з цього приводу. Краще промовчу, не хочу, щоб від моїх слів хтось отримав серцевий напад.

— Одруження неминуче, — гримить старий захриплим голосом. — І так син ріс стільки років без батька. Поки я дихаю повітрям, мій онук буде жити тільки в повній сім'ї. Це його обов'язок захищати свого сина, і тебе. Як ви там будете уживатися — мені по барабану. Обіцяю, вас ніхто не образить, ви будете під надійним захистом.

Останню фразу цідить крізь зуби з такою силою, що кров холоне в жилах.

Навіть страшно уявити, яким він був у молодості в гніві.

— Я довго думав, як вийти з цієї ситуації. У зв'язку з останніми подіями, я кажу про новини та аварію, та й конверт теж. Весілля — найкращий варіант. А я, своєю чергою, обіцяю повну безпеку тобі та моєму внуку.

Після слів чоловіка моя скандалістка починає передчувати смак маленьких, щоденних перемог над Шоголом. Венами вже не тече кров — тільки адреналін, і так, я розумію, що мені потрібен їхній захист, адже ще не зрозуміло, наскільки може затягнутися ця гра в кішки-мишки. Поживу рік з Биком, зіпсую йому печіночку, а там і розлучитися можна. Сподіваюся, син мене зрозуміє.

— Гаразд, ти подумай, донечко, над нашими словами. Пам'ятай, у цьому домі вас завжди чекають, — вдаючи, що не почула слова Іллі Аристарховича, щиро шепоче жінка.

— Я подумаю.

— Ось і добре, а зараз ідемо за стіл, — усміхається, потираючи долоньки, господар будинку. Ввічливо відповідаю усмішкою і підводжуся на ноги. Дідусь підіймається і прямує до дверей. Хапається за дверну ручку і повертається до нас обличчям. Кинувши ще один колючий погляд на дружину, швидко відчиняє двері та виходить. За ним виходить і жінка, потім йду я. Біля порогу стоїть Шогіл із шокованим обличчям.