Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 8.4

Так, схоже, перегнула палицю... Рик, який зірвався з губ Ярова, змусив віконне скло задеренчати. Зі стін посипався недолугий місцевий живопис.

Я стрімко сіла на ліжку, з жахом дивлячись, як Яров здійнявся у повітря і майже миттєво перекинувся у вовка. Ось як я сильно дістала його цього разу! Зовсім втратив контроль над собою! Розтерзає... чи обійдеться? Я боялася навіть ворухнутися, притиснувшись до узголів’я ліжка і розуміючи, що найменший рух може стати фатальним. По скроні потекла цівка поту, я навіть дихати боялася.

Величезний чорний вовк стрибнув знову на ліжко, ледь не проломивши його, і опинився поруч зі мною. Я відчувала гаряче важке дихання, чула тихе гарчання і відчувала, як все всередині стискається від дикого жаху. Ну от навіщо я це зробила?! Навіщо провокувала? Чому вічно забуваю, що з перевертнями, тим більше, альфою, треба бути особливо обережною?

Вовк загарчав прямо в обличчя, буравлячи бурштиновими очима. Я нервово проковтнула ком у горлі і відвела очі, мене затрясло. Деякий час ще відчувала пильний погляд на обличчі, потім відчуття зникло. Сусідня частина ліжка прогнулася під великим потужним тілом. Обережно повернувши голову, побачила, що вовк розлігся поруч і поклав голову на лапи. Яров що в такому вигляді збирається зі мною спати?!

Схоже, що так, судячи з того, що очі закрив і дихання стало вирівнюватися. І ось тепер спробуй скажи цій звірюці те, що наговорила йому в чоловічій подобі! Про те, що спати з ним в одному ліжку не збираюся і інше у тому ж дусі.

Я спробувала тихесенько покинути ліжко, але вовк, не відкриваючи очей, простягнув величезну лапу і поклав на мою ногу.

 – Гаразд, я зрозуміла, – процідила зі сторожкою неприязню. – Ти хочеш, щоб я залишилася.

 Вовк рикнув щось і прибрав лапу. Я витягнулася на своїй половині ліжка, напружена, як струна, боячись зробити зайвий рух. Відчула, як полум’яніє жаром бік. Вовк присунувся ближче і тепер зігрівав своїм тілом, немов велика жива піч.

Яров серйозно вважає, що я зможу так заснути?! Поруч із цим звіром, який в будь-яку хвилину може роздерти?!

Але вовк не робив нічого загрозливого, і через якийсь час я все ж таки зважилася закрити очі. На свій подив, заснула досить швидко. А прокинувшись посеред ночі, помітила, що обіймаю уві сні вовка, і моя голова лежить на його м’якій вовні. У півсні це сприйнялося так відсторонено, що я навіть значення цьому не надала. Просто заснула далі.

 А коли вранці відкрила очі, ні вовка, ні Ярова поруч не було. Я солодко потягнулася, з подивом відчувши, що відмінно відпочила і відчуваю себе бадьорою і готовою до боротьби. Ніс вловив запах гарячих млинців, і я зрозуміла, що дуже зголодніла. Цей гад вчора мене навіть не погодував! Хоча їжа тоді якось на задній план відійшла.

Брязкіт посуду на кухні здавався настільки виразним, ніби я стояла на порозі цієї самої кухні, а не лежала в ліжку на другому поверсі. І ця думка раптом полоснула ножем по серцю.

Я різко сіла на ліжку. З подивом глянула на свої забинтовані руки, але одразу згадала про вчорашнє. Хворобливі відчуття тепер майже не турбували.

Обережно розмотала бинт на лівій руці і закусила губу, з жахом дивлячись на ранку, яка неприродно швидко затягнулася. Сліди ще залишалися, але я усвідомлювала, що раніше знадобилося б не менше п’яти днів, щоб досягти такого ефекту.

 Схоже, дія лікапіна припиняється швидше, ніж я думала. І це викликало тривогу. Тіло й так реагує на Ярова надто сильно. А що ж буде, коли в справу втрутиться вовчиця? У вовків в сексуальному плані темперамент дуже бурхливий. У цьому я переконалася на власному досвіді, коли в підліткові роки боролася з проявами вовчиці. Матері в період повного місяця доводилося тримати мене на ланцюгу у підвалі, щоб не наробила дурниць. Батько, звичайно, заперечував і пропонував брати мене з собою в поселення в такі ночі. Щоб могла побігати в вовчому вигляді по лісі та випустити внутрішнього звіра на волю. Сам він так і робив. Але матір була категорично проти. І він ішов їй назустріч.

 Може, ще й через реакцію мами я звикла сприймати свою вовчу сутність, як щось ганебне. Те, що варто тримати на ланцюгу і нікому не показувати. Хоча батько намагався переконати, що все, що зі мною відбувається – природно, і не потрібно соромитися. Що буйство гормонів поступово пройде, і я зможу краще контролювати вовчицю.

Я не вірила. Моя вовчиця була занадто сильною і норовливою. І її прямо-таки тягнуло на волю. Невиразно пам’ятаю ті ночі, коли вовчиця билася в ланцюгах, вила, гарчала, дряпала підлогу, безуспішно намагаючись вирватися назовні. Її всю викручувало від неможливості звільнитися.

Ні за що у світі я більше не хочу переживати таке! Коли лікар, знайомий з фізіологією перевертнів, оголосив, що організм остаточно перебудувався і тепер уже можна давати лікапін, відчула неймовірне полегшення. Більше не буде цих страшних ночей! І більше не буде вовчиці...

 Яров не змусить мене знову пройти через це! Я з безсилою люттю вдарила кулаком по ліжку і змусила себе піднятися. Попленталася до ванної, розмірковуючи про те, як же все-таки вибратися з диявольського капкану, в який потрапила...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍