Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 9.1

Глава 9

Повернувшись до спальні, тільки зараз звернула увагу на те, що мій одяг зник. Правда, натомість залишили місцевий, що був акуратно розвішаний у шафі, куди я все ж здогадалася зазирнути. Згнітивши серце, одягла на себе довгу темно-зелену сукню, яка видалася більш-менш нормальною. Порівняно з іншими, звичайно, на які без сліз не глянеш. І як тільки місцеві жінки таке терплять?! Згадала вислів Ярова про те, що моя зовнішність не потребує додаткових прикрас для того, щоб привернути увагу чоловіків. Напевно, інші перевертні думають так само щодо своїх жінок.

Я швидко причепурилася перед дзеркалом, яке висіло на стіні, і з відчуття протиріччя не стала збирати волосся. Хоч так кину виклик місцевим середньовічним порядкам! І рішуче рушила геть з кімнати, із запізненням згадавши про те, що двері можуть бути зачинені. Але, на свій подив, безперешкодно вийшла. Яров настільки впевнений, що я від нього нікуди не подінуся? Ну-ну...

Запах смажених оладок долинав все виразніше, у мене аж слина потекла. Я спустилася на перший поверх і легко знайшла кухню. Правда, на порозі застигла, побачивши матір альфи, яка клопотала біля пічки. Із незадоволенням трохи знітилася. Як вести себе далі, не знала. Ця жінка навіть не приховувала неприязні до мене, тому навряд чи прийде у захват від мого товариства. Так, і чого це я розклеїлася? Не можна показувати ненависним перевертням слабкість! Вони тільки зрадіють!

Я увійшла до кухні і нахабно всілася на стілець за столом.

– Доброго ранку, – зображуючи уїдливу посмішку, кинула я.

Не повертаючи голови і навіть не здригнувшись, ніби відчула моя присутність вже давно, жінка відповіла таким же привітанням.

– Як я можу до вас звертатися? – знову подала я голос.

Пам’ять відбило геть у цьому питанні, хай навіть нас колись представляли одна одній. Але тоді я не вважала за потрібне запам’ятовувати ім’я цієї жінки, вважаючи, що ніколи її більше не побачу.

– Славія, – коротко відповіла господиня.

– Не можу сказати, що мені дуже приємно познайомитися, – промовила я, – але все ж не могла не запитати.

На мене кинули кілкий погляд, але нічого не сказали.

– Сподіваюся, голодом у вас бранців не морять? – я відпустила нову шпильку.

Можна було, звичайно, просто ввічливо попросити у неї що-небудь поїсти, але бути люб’язною з цією похмурою особою я не збиралася.

– Сніданок скоро буде готовий, – процідила Славія. – Ти могла б поки розлити чай.

– Могла б, – я розтягла губи у посмішці, – але не буду. Не збираюся робити вигляд, що все гаразд. Якби моя воля, я б і секунди не залишилася у вашому домі!

– І що тільки він знайшов у тобі? – схоже, я все ж таки вивела її з себе, що трохи порадувало.

Жінка з шумом сама поставила на стіл три чашки і почала розливати чай. Схоже, Яров до нас теж скоро приєднається, що добряче зіпсувало мені настрій.

– Я так само, як і ви, не в захваті від уваги до мене вашого синочка, – цього разу охоче її підтримала. – Так що хоч щось у нас є спільне!

Вона нічого не відповіла, дивлячись кудись поверх моєї голови. А мене ніби жаром обпалило. Яров що зараз стоїть за спиною? Миттю пригадалася минула ніч, і щоки мимоволі спалахнули. Намагаючись приховати замішання, я неохоче повернула голову і натрапила на похмурий погляд Ярова. Апетит почав стрімко зникати. Я вже серйозно замислювалася над тим, щоб піднятися з-за столу і повернутися до спальні. Але для цього довелося б пройти повз альфу, а від самої цієї думки серце боягузливо тікало в п’яти.

– Доброго ранку, – кинув він, проходячи до столу і влаштовуючись навпроти мене.

Цікаво, він навмисно це зробив? Щоб мені й шматок до горла не поліз? Сволота він все-таки!

Славія відповіла йому доброзичливою посмішкою і поставила на стіл тарілку з паруючими оладками. Я ж відгукнулася в звичному для нашого з ним спілкування репертуарі:

– А воно добре?

– Не починай, жінко! – процідив Яров, продовжуючи свердлити мене поглядом. Якщо так триватиме й надалі, до кінця сніданку дірку в мені пропалить!

– Я й не починаю. Просто сумніваюся в твоєму формулюванні, – відповіла я і перевела очі на Славію, лише б не дивитися на альфу.

Жінка розставила перед нами чисті тарілки і до оладок долучила ще мед і варення. Не чекаючи запрошення, я перша потягнулася до частування, чим викликала у господині невдоволений погляд. Мабуть, знову порушила якісь місцеві безглузді правила. А, начхати! Крадькома зиркнула на Ярова і з подивом побачила, що по його обличчі розповзається посмішка. Його це просто розсмішило і навіть настрій підняло? Ні, ну я точно навряд чи коли-небудь зрозумію, що у нього в голові коїться!

Оладки виявилися смачними, і я сама не помітила, як в один присід ум’яла відразу три. Вже роздумувала над тим, щоб зробити комплімент господині, але глянувши на її невдоволено стиснуті губи, передумала.

Сніданок проходив у тиші, хоча видно було, що сказати нам усім одне одному є що. І навряд чи приємне. І все ж першою не витримала я:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍