Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Усміхнувшись, чоловік відкрив водійські двері.

— Ви мене викрадаєте, так? — дівчина зустріла його дуже вдумливим п’яним поглядом і таким же серйозним запитанням.

— Так. Подякуй, що у багажник не став трамбувати.

— Дякую.

— Нема за що, — виїжджаючи на дорогу, Гліб ледве стримувався, щоб не розсміятися.

Як не дивно, він не злився. Ні на неї, що непогано погуляла, ні на подруг, що зателефонували, навіть на того другана, який притискався. Зрештою, товариш скоро буде блювати, а Настя з ним, то якого біса злитися?

А вона… Це було кумедно. З нею ж і в нормальному стані не нудно, а цей вечір обіцяв бути вкрай цікавим.

— Правильно, що не стали в багажник… Сукня б пом’ялася, шкода… — думаючи про щось своє, Настя розгладжувала уявні складки на платті, несвідомо привертаючи увагу до голих колін. Дуже гарних і зовсім голих…

— Тому й не став.

— А куди ми їдемо? — дівчина підняла погляд на чоловіка, повернулася, сіла впівоберта, трохи похитуючись.

— Додому.

— До мене? — зелені очі збільшилися вдвічі, а до губ підірвалася рука з акуратно пофарбованими темним лаком нігтиками.

— Можу до тебе, можу до себе.

— Краще до вас, — а потім ця сама рука схопила його за кисть, сильно стискаючи. Гліб кинув спочатку швидкий погляд на цей хват, а потім на переляканого метелика. — Мама вб’є…

— Отже, до мене, — усміхнувся, помічаючи, як дівчина видихає, розслабляє пальці, але не прибирає.

— Ви хороший, Глібе Юрійовичу, — водить пальцем по внутрішній стороні зап’ястя, трохи лоскочучи, а ще роблячи дуже… вкрай приємно, ковзає вказівним по кісточці…

Скинути її руку — було б грубістю, але стежити за дорогою й одночасно насолоджуватися цими дотиками — нереально, тому Гліб перехопив руку, підніс до губ, поцілував, а потім поклав уже на її коліно, доторкнувшись наостанок до м’якої теплої шкіри.

— Настусю, зіграймо в гру? Ти рахуєш червоні світлофори, я — зелені. Чиїх більше — той переміг. Домовилися?

— Так, — поставившись до завдання відповідально, Настя знову крутнулася в кріслі, спрямовуючи погляд уперед. — А переможець…

— Переможець загадує бажання.

— Гаразд… — дівчина знову кинула на Імагіна підозрілий погляд, про щось думаючи. — Але ваше бажання я й так знаю…

— Рахуй, Настусю…

Довелося рахувати.

Знає вона… Ні чорта вона не знає. Наприклад, не знає, яким шляхетним ідіотом себе зараз відчуває один конкретний чоловік, який везе додому дівчину, яка шалено йому подобається, а думати мусить про те, у що її одягнути, як вкласти й що зранку налити, щоб голова боліла не так сильно...

***

— Приїхали, — ближче до дому вона навіть задрімала. Рахувала, рахувала і… втомилася. Прокидалася ж неохоче, намагаючись відштовхнутися, влаштуватися зручніше, підтягнути під себе ноги. — Тебе в машині залишити?

— Угу, — і навіть загроза не здавалася їй такою страшною. У машині — так у машині. Тут зручно, приємно бурчить мотор, пахне добре, і навіть крізь сон відчувається, що дивляться лагідно.

— Так, усе, давай-но.

Тільки поводяться грубувато. Практично висмикнули із салону, поставили на ноги, змусили триматися, а ще очі розплющити. Добре, що стояти довелося недовго.

Настя, у принципі, не сильно любила підтримки, але техніку партнера оцінила. Її досить дбайливо, але впевнено закинули на плече, а потім понесли… кудись.

— Ой, Глібе Юрійовичу…

— Що?

— У нас проблема…

— Яка?

— Земля перевернулася.

Партнер, він же носій, він же Імагін, зупинився, кліпнув декілька разів, хмикнув, але зміг стриматися — тряску через сміх вона зараз навряд чи оцінить.

Поставили її на підлогу тільки в ліфті, до того ж до стінки притулитися не дали, зате дали притулитися до себе. Довелося так і їхати — занурившись обличчям у тканину джемпера, вчепившись у нього ж руками, а ще відчуваючи погладжувальні рухи на рівні попереку.

Вона, напевно, знову так і заснула б, але знову не дали — ліфт піднявся на потрібний поверх, довелося виходити — тепер уже на своїх двох, нехай і з чужою допомогою, а ще довелося стояти, поки з неї знімали балетки в передпокої, потім у ванній, під чуйним керівництвом, мити руки, вмиватися, сміючись, коли чоловік починав лаятися крізь зуби, чимось незадоволений, потім танцювати в заданому напрямку, ніби як у сторону спальні, падати обличчям у подушку…

Ось тут Імагін таки не витримав — застогнав у голос, добре, волосся на голові рвати не розпочав, а Насті стало його настільки шкода, що вона перекинулася, піднялася на ліктях, подивилася так тверезо, як тільки могла.

— Дякую вам, Глібе, ви хороший.

— А ти п’яна, — Імагін пройшов до комода, дістав одну з домашніх футболок, повернувся до ліжка. — Йди-но сюди, — покликав дівчину до себе.