Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

мені здалася, ти нічого не знаєш, розуму тобі бракує, смаку бракує, навіть цю чудову квартиру спаскудила, до чого не доторкнешся, виходить якесь лайно». Вона розплакалась і крізь ридання сказала:

– Вибач, я це говорю, бо ти написала книжку, яка мені сподобалась, і я знаю, що ти знаєш, що таке страждання.

– Чому ти дозволяєш, щоб він говорив тобі таке?

– Бо інакше він зі мною не одружиться.

– Але після одруження хай за це заплатить.

– Яким чином? Йому на мене начхати, уже тепер я майже не бачу його, а можна собі уявити, що буде після шлюбу…

– Тоді я тебе не розумію.

– Ти мене не розумієш, бо ти – це не я. Ти б пішла заміж за чоловіка, якби добре знала, що він кохає іншу?

Я здивовано глянула на неї:

– Мікеле має коханку?

– І не одну, він же чоловік, пхає свого стручка всюди, де влізе. Але не в цьому річ.

– А в чому?

– Лену, якщо я тобі скажу, ти не повинна розповідати про це нікому, інакше Мікеле мене вб’є.

Я пообіцяла й обіцянки дотримала. Я пишу це зараз лише тому, що вона вже мертва. Вона сказала:

– Він кохає Ліну. І кохає її так, як ніколи не кохав мене і як ніколи нікого не кохатиме.

– Дурниці.

– Якщо для тебе це дурниці, Лену, то краще іди собі. Це правда. Він кохає Ліну від того проклятого дня, коли вона приклала ніж до горла Марчелло. Я нічого не вигадую, він сам мені це сказав.

І розповіла речі, які мене глибоко схвилювали. Розповіла, що якось увечері, не так давно, саме тут, у цьому домі Мікеле напився і став розказувати їй, зі скількома жінками він переспав, і назвав точне число – сто двадцять дві, за гроші і задурно. «Ти теж у цьому списку, – зауважив він, – але точно не належиш до тих, хто дав мені найбільшу насолоду, а навіть навпаки. А знаєш чому? Тому що ти дурепа, а мізки потрібні навіть для того, щоб добре трахатися. Наприклад, мінет робити ти не вмієш, ну просто нездатна, і даремно тобі пояснювати – не вмієш і все, відразу відчувається, що тобі бридко». І продовжував далі в тому ж дусі, висловлювався дедалі огидніше, бо для нього вульгарність – це норма. Тоді забажав чітко пояснити її становище: він одружується з нею тільки з пошани до її батька, досвідченого кондитера, якому він симпатизує. Йому все одно треба мати жінку і дітей, та й домівку, де приймати гостей; але він хоче, щоб не було непорозумінь: для нього вона ніщо, не вона його богиня, не її він кохає, а тому нехай навіть не думає набридати йому і вважати, нібито вона має тут якісь права. Бридкі слова. У певну мить Мікеле, мабуть, і сам це зрозумів, і на нього насунула якась меланхолія. Пробурмотів, що всі жінки для нього – просто ляльки з діркою, погрався – і можеш викинути. Усі. Крім однієї. Єдиною жінкою на світі, яку він кохав, була Ліна – так-так, він кохав її, як у фільмах, і поважав. «Він сказав мені, – схлипувала Джильйола, – вона, мовляв, змогла б облаштувати цей дім. Давати їй гроші на витрати було б для нього насолодою, ще й якою насолодою. Мовляв, якби він був з нею, то міг би стати в Неаполі справді важливою персоною. І ще сказав мені: “Пам’ятаєш, що вона зробила з тим фото, де вона у весільному вбранні, пригадуєш, як вона реорганізувала крамницю? А ти, Пінучча і всі інші – хто ви, б…дь, такі, що ви, б…дь, робити вмієте?” Таке він мені наговорив і ще багато іншого. Він, мовляв, думає про Лілу вдень і вночі, але не відчуває звичайної жаги, він прагне її зовсім по-іншому, ніж зазвичай. Насправді він її не хоче. Тобто не хоче так, як зазвичай хотів інших жінок – щоб підім’яти під себе, крутити на всі боки, поламати, розтрощити, кинути під ноги і потоптати. Він не хоче її, щоб заволодіти і забути. Він хоче її, щоб насититись вишуканістю й гостротою її розуму. Хоче, щоб насолодитись її винахідливістю. Хоче її не для того, щоб знищити, а щоб зберегти. Хоче її не для того, щоб трахати, слова цього він ніколи б не застосував до Ліли. Він хоче її, щоб цілувати і пестити. Хоче, щоб вона пестила його, допомагала йому, вказувала і наказувала. Прагне її, щоб бачити, як вона змінюється з часом, як старіє. Прагне міркувати разом з нею і щоб вона допомагала йому міркувати. Розумієш? Він говорив про неї так, як ніколи не говорив про мене – свою майбутню дружину. Присягаюся, це правда. Він бурмотів: “Мій брат Марчелло, і той мудак Стефано, і той Енцо з лицем, мов задниця, – що вони всі знають про Ліну? Хіба вони усвідомлюють, що втратили, що можуть втратити? Ні, для цього їм бракує клепки. Тільки я знаю, хто вона така, яка вона. Я пізнав її. І страждаю через думку, що вона так себе марнує”. Отак він марив, щоб відвести душу. А я весь час знай слухала його, нічого не кажучи, аж поки він не заснув. Я дивилась на нього й думала: неможливо, щоб Мікеле здобувся на таке почуття; це не він говорив, це хтось інший. І того іншого я зненавиділа. Я подумала: ось заріжу його уві сні, і тоді повернеться мій давній Мікеле. Але до Ліли я не маю претензій. Колись давно, коли Мікеле забрав мене з магазину на площі Мартірі і знов поставив за прилавок у кондитерській, я бажала їй смерті. Тоді я почувалася так, ніби мене змішали з лайном. Але тепер у мене нема до неї ненависті, вона тут ні до чого. Вона завжди хотіла якось вибратися з цього багна. Вона не така дурепа, як я, що виходжу за нього, – вона його ніколи не захоче. Ба більше – Мікеле ж звик загарбувати все, що тільки можна, але її загарбати не може, тому вже віддавна я відчуваю до неї симпатію: принаймні існує хтось, хто може допекти його до живих печінок».

Я слухала її, іноді намагаючись щось применшити, аби потішити її. Я сказала: якщо він таки бере тебе заміж, що б він там не казав, ти йому не байдужа, не варто впадати у розпач. Джильйола енергійно захитала головою й витерла пальцями щоки. «Ти його не знаєш, – сказала вона, – ніхто його не знає так, як я».