Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Історія втечі та повернення, Елена Ферранте

Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

145
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 115
Перейти на сторінку:
Я спитала:

– А як гадаєш, може таке бути, що він втратить голову і нашкодить якимсь чином Ліні?

Вона якось дивно скрикнула, то було щось між сміхом і зойком.

– Він? Ліні? Ти не бачила, як він поводився всі ці роки? Він може нашкодити мені, тобі, будь-кому, навіть своєму батькові, матері та братові. Може нашкодити усім, кого Ліна любить – її синові, Енцо. І зробить це без жодних докорів сумління, з холодним серцем. Але їй, їй особисто, кривди він ніколи не заподіє.

56

І я продовжила свою дослідницьку виправу. Пішки спустилася до Мерджелліни, а коли дійшла до площі Мартірі, чорне небо було вже так низько, що, здавалося, спиралось на будинки. Я поквапилась у вишукану взуттєву крамницю «Солара», переконана, що ось-ось нагряне гроза. Альфонсо був ще вродливіший, ніж я його пам’ятала, – великі очі з довгими віями, гарно окреслені вуста, худе і водночас сильне тіло, говорив він літературною мовою, дещо штучною через те, що він вивчав латину та грецьку. Він щиро зрадів, побачивши мене. Прожиті разом непрості роки школи та ліцею вибудували між нами приязні стосунки, які відразу ожили, хоч ми вже давно не бачились. Ми почали жартувати. Балакали про все на світі, перебиваючи одне одного, згадували шкільне минуле, викладачів, говорили про книжку, яку я видала, про його одруження, про моє одруження. Саме я, звісно, згадала Лілу, він збентежився, йому не хотілося говорити погано ні про неї, ні про свого брата, ні про Аду. Він лише сказав:

– Можна було передбачити, що все так скінчиться.

– Чому?

– Пам’ятаєш, я тобі говорив, що Ліна мене лякає?

– Так.

– То не був страх, я зрозумів це набагато пізніше.

– І що це було?

– Відчуженість і спорідненість, далекість і близькість водночас.

– Тобто?

– Це важко пояснити. Ми з тобою відразу потоваришували, я люблю тебе. З нею мені це здавалось неможливим. У ній було щось таке несосвітенне, що мені хотілося впасти перед нею на коліна і зізнатися в найпотаємніших думках.

Я іронічно сказала:

– Нічого собі, майже релігійне почуття.

Він залишався серйозним:

– Ні, це лише визнання її вищості. Але коли вона допомагала мені вчитися, то це було чудово, просто чудово. Вона читала підручник і, відразу у всьому розібравшись, переповідала мені простими словами. Колись я думав, а іноді й зараз думаю: якби я був жінкою, то хотів би бути таким, як вона. У родині Карраччі ми з нею фактично були чужорідними тілами, ні я, ні вона не могли там довго витримати. Тому її провина мене ніколи не обходила, я завжди відчував, що я на її боці.

– Стефано на неї ще сердиться?

– Не знаю. Навіть якщо він її ненавидить, у нього тепер забагато клопотів, щоб про це думати. Тепер Ліна – остання з його проблем.

Твердження це здалося мені щирим, а насамперед обґрунтованим, тому я облишила говорити про Лілу. Натомість спитала його про Марізу, про родину Сарраторе і врешті про Ніно. Нічого конкретного він про них не сказав, зокрема про Ніно, якого ніхто – так захотів Донато, сказав він мені, – не насмілився запросити на те нестерпне весілля, яке його чекає.

– Ти не радий, що одружуєшся? – ризикнула спитати я.

Він виглянув з вікна: блискало, гриміло, але дощу ще не було. І сказав:

– Мені й так було добре.

– А Марізі?

– Їй ні, її це не влаштовувало.

– Ти хотів, щоб вона все життя була твоєю нареченою?

– Не знаю.

– То врешті ти зробив, як вона хоче.

– Вона звернулася до Мікеле.

Я непевно поглянула на нього.

– Тобто?

Він засміявся нервовим смішком.

– Пішла до нього і нацькувала на мене.

Я сиділа на пуфі, а він стояв. Його напружена, зібрана постать, мов у тореадора з фільму про кориду, виділялася проти світла.

– Я не зрозуміла: ти одружуєшся з Марізою, бо Солара, на її прохання, звелів тобі це зробити?

– Я одружуюся з Марізою, щоб не справити прикрості Мікеле. Він дав мені тут роботу, покладається на мене, я симпатизую йому.

– Ти здурів.

– Ти так говориш, бо ви всі не знаєте Мікеле, не знаєте, який він насправді. Він скривився і марно намагався стримати сльози. І додав: – Маріза вагітна.

– А-а.

Ось у чому була причина, значить. Сильно збентежившись, я взяла його за руку, спробувала заспокоїти. Він ледве оговтався і сказав:

– Життя дуже паскудна штука, Лену.

– Неправда. Маріза буде чудовою дружиною і надзвичайною матір’ю.

– Мені начхати на Марізу.

– Не загинай.

Він втупився в мене очима, я відчула, що він розглядає мене, немов намагається знайти відповідь на якесь запитання, яке його бентежить. Він спитав:

– Ліна навіть тобі нічого не розповідала?

– Що вона мала мені розповісти?

Він несподівано весело затрусив головою.

– Бачиш, я маю рацію! Вона незвичайна людина. Якось я довірив їй таємницю. Я боявся і мав розповісти комусь про причину свого страху. І розповів їй. Вона уважно мене вислухала, і це мене заспокоїло. Розмова ця була для мене важливою, мені здавалося, ніби вона слухає не вухами, а якимсь особливим органом, який має лиш вона, тому мені легко було звірятися їй. У кінці я не попросив її, як зазвичай просять: присягни, будь ласка, що не зрадиш мене. Але тепер все зрозуміло – якщо вона не сказала навіть тобі, значить, не сказала нікому, навіть щоб помститися, навіть у найважчий для неї час, коли мій брат діймав її своєю ненавистю й побоями.

Я не перебивала його. Я лиш відчула прикрість, що він звірився Лілі, а не мені, а я ж завжди була його найкращою приятелькою. Він, мабуть, це помітив і вирішив загладити свою провину. Він міцно обняв мене й шепнув до вуха:

– Лену, я голубий, жінки мені не подобаються.

Коли я вже виходила, він знічено пробурмотів: «Я був певен, що ти здогадувалася». Від цього мені стало ще прикріше, бо насправді це ніколи не спадало мені на гадку.

57

Отак минув той довгий похмурий день, хоч дощу так і не було. І тоді в наших стосунках з Лілою почався зворотний рух, коли фазу нашого позірного зближення змінило моє бажання усунутися й повернутися до турбот про власне життя. А може, це почалося ще раніше, може, це виявлялось у дрібних деталях, які я ледве помічала, хоч вони й стосувалися мене, а тепер почали наростати. Мій похід по людях приніс певну користь, проте додому я повернулася незадоволена. Хіба можна назвати дружбою те, що було між мною та Лілою, якщо вона нічого не сказала

1 ... 54 55 56 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"