Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

-          Було б чудовою наукою для тебе, - єхидно відповіла Ліна, піднімаючись з дивана.

 Вже в спальні, дівчина сиділа перед дзеркалом і намагалася дати раду хаосу під назвою «лягти спати з вологим волоссям» на голові. За той час враження і емоції трохи вляглись і вона змогла оцінити ситуацію з раціональної точки зору. Несподівано, вона збагнула, що ніщо не заважає їй зібрати речі і на наступній зупинці зійти з лайнера та полетіти додому. Він сам говорив, що вона не в тюрмі. Треба буде над цим подумати і, при нагоді, просто поставити його перед фактом. Та чи хоче вона цього? Дівчина дійшла висновку, що їй шалено цікава подорож типу круїз. Тільки ж є одне велике «АЛЕ», яке не давало спокою, а саме – Вадим. Ні, вона не боялась його, але боялась себе поряд з ним. "Що ж, буду як Скарлет О'Хара - подумаю про це пізніше" - вирішила дівчина, оглядаючи себе в дзеркалі і оцінивши свій вигляд як прийнятний, пішла до вітальні.

-          Я готова. Ідемо, - кивнула вона йому.

 Вадим вимкнув телевізор і підвівся. Серце забилося частіше - сила, якою віяло від його високої постаті, хвилювала. Ліна, щоб привести себе до рівноваги і переключитись, вже біля дверей розвернулась і з смішинками в очах спитала:

-          Круїз? Це ж вид подорожі для пенсіонерів.

-          Ой, до речі, - з абсолютно серйозним виразом обличчя заговорив Вадим наче згадав щось, - нагадаєш мені, коли зійдемо на берег, зайти в аптеку. Хочу купити пояс із собачої шерсті.

-          Що ти мелеш? – дівчину душив сміх. – Ти можеш бути серйозним?!

-          Я завжди серйозний, - спокійно глянув на неї, але в глибині прекрасних очей іскрилися шкодливі вогники.

 Наступної миті Вадим нахилився до неї, піднімаючи в душі бурю. Дівчина вже налаштувалась відштовхнути його, але почула позад себе звук відкривання дверей і в ту ж мить його руки лягли їй на талію, пускаючи уже звичних мурах, і розвернули до виходу.

-          В нас є тиждень, щоб наговоритись, - проговорив на вухо своїм глибоким, оксамитовим голосом і легко підштовхнув її в коридор.

 З духу суперечності хотілося щось йому на це відповісти, але Ліна вирішила зосередитись на тому, щоб привести своє дихання до ладу.

 Відволіктися думками виявилося задачею несподівано легкою. Ліна ішла і очима повними захвату і здивування оглядалась довкола. Розміри лайнера вражали. «Це ж якесь місто на колесах» - думала дівчина. Вони вийшли до центрального холу, який нагадував хол торгового центру з численними чорними скляними сходами всипаними камінням, яке блистіло наче сніг на сонці і вели на кожну із численних палуб де знаходились різноманітні магазини, ресторани, казино, спа-салони та багато чого іншого.

 Вадим дивився на її повне захвату обличчя і відчував непрошену, але непереборну, тиху радість.

-          Куди підемо? Чого тобі хочеться? – спитав її.

 Ліна глянула на нього поглядом дитину в парку розваг.

-          Не знаю. Дай подумати. Що я хочу? Що я хочу... – з задумливим виглядом постукувала вказівним пальцем по бороді.

 Через кілька хвили безрезультатного обдумування Вадим заговорив:

-          Не спіши. Он де сонячний промінь. Піду наберусь енергії від нього.

 Ліна примруживши очі неспішно перевела погляд на нього і їдко кинула:

-          Дивно, як ти з цим сарказмом ще своїми ногами ходиш.

-          Просто я гарненький, - простодушно, по-хлопчачому посміхнувся.

-          Хто тобі таке сказав? – комічно-здивовано запитала Ліна.

-          Вчителька української мови в п’ятому класі, - з виглядом ображеного достоїнства відповів Вадим, але ці ледь вловимі бісики в очах...

-          Вона тебе жорстоко обманула.

-          То я не гарненький?

 Ліна відступила на крок і, оглянувши його прискіпливим поглядом, скривилась в жалісній посмішці та легенько захитала головою.

-          А то я думаю, що в бабусі в селі на городі всі ворони від мене розлітаються, - заговорив Вадим, наче йому несподівано відкрилася правда.

 Ліна не витримала і вхопилася обома долонями за обличчя, стримуючи істеричний сміх та намагаючись не розреготатися на весь хол. Трошки заспокоївшись, її долоні сповзли, відкриваючи усміхнені очі:

-          Ти нестерпний! - зривистим голосом проговорила Ліна і вже сміливіше додала. – Пішли, виберу ресторан по інтер’єру.

 Коли він порівнявся з нею, Ліна почула його насмішкуватий голос:

-          Ти забула додати старий і страшний.

 Несподівано дівчина глянула на нього серйозним поглядом і в очах з’явилося стільки ніжності, що серце защеміло.

 Пройшовши кількадесят метрів мовчки, Ліна, щоб довго не мучити Вадима, вибрала ресторан.

-          Ходімо в цей, - показала рукою в напрямку вибрано закладу. - Тут милі подушечки в квіточку на милих диванчиках.

 Вадим так комічно на неї глянув, чим знову розвеселив.

-          Квіточки? – скептично-недовірливо підняв брову.

-          Ага. Ти дав мені вибір і я хочу сидіти в подушках в квіточку, - очі дивились на нього з викликом і смішливими іскорками.

 Вадим злегка схилив голову і простягнув долоню в бік входу і запрошувальному жесті:

-          Після тебе, - просто сказав.

 Людей в залі було не багато, тому Ліна змогла вибрати найбільш затишне місце і, коли офіціант взяв у них замовлення, спитала Вадима:

-          То в тебе є бабуся, яка живе в селі?

-          А в кого нема бабусі, яка живе в селі, - усміхнувся їй у відповідь.

-          Можливо ти там і канікули проводив?

-          Звісно. Класика жанру, - посміхнувся Вадим, який сидів за столом навпроти неї.

 До завершення вечері вони так і проговорили про дитинство одне одного. Весело-іронічні розповіді Вадима про його дитячі пригоди доводили дівчину до сліз, хоча і вона мала чим з ним поділитися і здивувати, що і робила.

 Після вечері, вони вийшли на верхню палубу. Ліна з захопленням спостерігала за безкрайнім морем довкола і надзвичайно красивим заходом сонця. Вони прогулювались палубою, розмовляючи про все що завгодно, тільки не про те, як минув рік після його від’їзду. Якось не змовляючись обоє уникали цієї теми.