Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

– Твоя мама точно не проти, що ти дав їх мені? – тихо спитала я, підводячи голову.

Макс знизав плечима, а тоді відвернувся до рюкзака. Я мовчки спостерігала, як він витяг зі свого рюкзака ноутбук і вмостився з ним на ліжку. Спіймавши мій погляд, він всміхнувся:

– Приєднаєшся?

Я пирхнула, але приховати почервонілі вуха не змогла.

Якийсь час в кімнаті стояла тиша. Час повільно спливав, поки я занотовувала важливу інформацію, а Макс спокійно друкував щось на ноутбуці. Час від часу очі перестрибували з книг до хлопця, а він, наче відчуваючи, щоразу зустрічав мій погляд.

Зрештою, я змогла зосередитися і займалася аж доти, поки Макс не відклав ноутбук і не вийшов з кімнати. Я подивилася йому вслід, а тоді не втрималася і відкрила першу шухляду стола. Вона була майже порожньою – лише кілька конспектів і папок. А от потягнувши другу, я здивовано відкрила рот.

Медалі. Ті самі, які минулого разу акуратно висіли на гачку. Зараз же вони валялися так недбало, наче Макс пожбурив їх сюди. Так, наче не хотів їх більше бачити.

Схилившись нижче, я придивилася до десятка зображень на металевих кружальцях. Усюди – або бутса з м’ячем, або перший номер.

Чому він їх сховав?

Боковий зір зненацька вловив яскравий колір на ліжку. Повернувшись, я придивилася уважніше. З-під темно-синьої подушки висунувся клаптик оранжевої тканини. Щось мені цей колір нагадував... Я вже збиралася встати, щоб роздивитися знахідку поближче, як раптом завмерла.

За дверима почулися кроки.

Запанікувавши, я швидко засунула шухляду назад і зробила вигляд, що дуже зайнята читанням, хоча не розбирала ні слова. За мить Макс відчинив двері й пройшов прямо до мене. Не встигла я злякатися, що він щось помітив, як в полі зору з’явилася біла чашка.

– Це – мені? – уточнила я. Від зеленого чаю вгору піднімалися струмені пару, а по кімнаті розлився аромат жасмину.

– Звісно, – підняв брови Макс. Потім перевів погляд з мого обличчя на книгу і спитав: – Як успіхи?

Я лише смикнула плечем у відповідь. Схоже, за останні пару років я зовсім розучилася вчитися. Чи мені важко зосередитися, бо Макс поруч?..

Він хмикнув і ввімкнув лампу на столі, схилившись ще ближче. Тепер до аромату жасмину додався і легкий запах м’яти. Лише зараз я помітила, що надворі майже стемніло.

– Дякую за чай, – посміхнулась я. – Ти не проти, якщо я зроблю перерву?

– Зовсім ні, – похитав головою він, а горіхові очі потеплішали.

Я встала і з насолодою потягнулася. Захопивши чашку, пройшла до комоду навпроти ліжка, де стояли рамки. Макс тим часом вмостився на моєму місці й схрестив руки, спостерігаючи за мною.

Кинувши на хлопця обережний погляд, я сьорбнула гарячий чай і придивилася до фотографій. Думала, що побачу на них маленького Максимка, який сидить у пісочниці, але тут не було жодного сімейного фото. Лише фотографії нашої компанії, більшість з яких робив Ден. Саме його усміхнене обличчя було на передньому плані усіх селфі.

Ніби ні дитинства, ні батьків Макса просто не існувало.

Щойно я розвернулася, щоб спитати у нього про це, як двері раптом відчинилися. Я підскочила з переляку, коли двері мало не врізались в мене. Пара крапель чаю впала на темний ламінат під ногами.

– Ти не казав, що хтось прийде, Максиме, – роздався невдоволений жіночий голос.

На порозі стояли, безсумнівно, батьки Макса. Обоє – в ділових, хоч і елегантних костюмах. Мати, що виглядала років на десять молодшою, ніж була насправді, підняла брови, оглядаючи мене з голови до ніг. Її гладкий пучок чорного волосся, здавалося, ніколи не знав, що таке свобода.

– Ми вчимося, – різким голосом відповів Макс.

Статний чоловік з такими самими, як і в Макса, очима пройшовся по мені байдужим поглядом, а тоді повернувся до сина:

– Зайди до мене в кабінет, коли проведеш гостю.

Це натяк, що мені пора йти?

З цими словами він, навіть не привітавшись, зник за порогом. Мати ж затрималася. Я швидко провела шкарпеткою по краплях чаю на підлозі, але вона все одно помітила. Сині очі звузилися, перш ніж вона повернула голову до сина.

Чорт, книги! Навряд вона зрадіє, якщо дізнається, що Макс дав їх мені.

Я спіймала погляд Макса і мовчки вказала на стіл. Він, на щастя, зрозумів натяк і розвернувся в кріслі, затуляючи їх спиною.

– Хто це? – спитала його мати, кивнувши гострим підборіддям на мене з чашкою в руках.

– Ксюша, моя подруга. Вона художниця, – спокійно, ніби розмова йшла про погоду, відповів Макс.

Він представив мене художницею, а не філологом?..

– Художниця? – презирливо перепитала його мати. – І скільки ж картин вона продала?

Я нахмурилася, але промовчала. З цією жінкою сваритися не хотілося, хоч вона і розмовляла так, ніби мене тут не було.

– Вона ще вчиться, – озвався Макс, пославши мені підбадьорливий погляд. Я стиснула чашку сильніше і вдячно посміхнулася у відповідь.

– Отже, жодної, – пирхнула жінка. Потім глянула на мене, мов на комаху, і мовчки вийшла, прикривши за собою двері.