Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Тоді я вирушаю до Табору! – щаслива Ем Ді підстрибує з крісла. 

Я вже хотіла шикнути на неї, щоб нікого не розбудила, та вчасно згадую – крім мене, ніхто нічого не почув. 

Заходжу на кухню, зачиняю за собою двері. Світла не вмикаю – місяць просто навпроти у вікні. Це один з тих моментів напруженого очікування, коли я шкодую, що не курю. Не знаю, що дає людям тютюнова затяжка, але вони завжди робляться трохи розслабленішими, коли викурять хоч найсмердючішу цигарку. Знічев’я відчиняю холодильник. О, хтось поставив сюди залишки торта. Але ні, я не хочу їсти. Особливо щось солодке та масне. Сідаю на високий табурет, кладу руки на стіл. Вони прилипають. Еу, як гидко! Йду до крана, вмикаю воду, відтираю руки, роззираюся в пошуках рушника і…

− Сарін, − з темряви у клаптик блакитного світла виступає циган. Він усміхається, золоте ікло спалахує іскоркою. 

− Ай…Айгор… − я відступаю, але в спину мені впирається підвіконня.

− Не бійся мене, − він простягає до мене руку. Нормальну, не скелетову, цілком реальну руку.

− Я не… не боюся, − подаю йому свою. 

Він легенько стискає її і цілує. Його дотик не такий холодний, як у Ем Ді, але й теплим його не назвеш.

− Вибач мені, Сарін, − очі Айгора – той самий темний космос, у якому можна загубитися. – Я так бажав бути з тобою… Я просто сподівався… Я б нізащо не хотів знову стати живим, відчувати біль, утому, мерзнути або помирати від спеки… Але якби це дозволило мені бути з тобою, я б погодився стерпіти все. 

− Ти просто налякав мене, − чомусь мої страх і гнів нестримно швидко тануть від його слів. – Якби ти не був тоді таким…

− Мертвим? 

− Мертвим…

− Я хотів, щоб ти розуміла, що залишилося від мого фізичного тіла. Ти й так побачила лише кращу частину скелета, − його губи якось дивно викривилися – чи то була така напівусмішка, чи він з огидою згадував свої останки. – Більшість кісток обвуглилася, лише череп і руки не встигли. 

Я взяла його прохолодну долоню у свою. Мені хотілося зігріти її хоч трохи. 

− Мій план був провальним від самого початку, − говорить Айгор. – Бо за відсутності фізичного тіла твій дар не задіяти. Але я не хотів цього усвідомлювати, я хапався за надію, яку сам собі вигадав. 

− Айгоре, я спитаю в Ольги – може, вона знає щось, що могло б…

− Не знає, − він проводить вільною рукою по моєму плечу. – Ніхто не знає зілля чи якогось закляття від смерті. Тим більше, від такої давньої.

− Мені так хочеться обійняти тебе, − я притискаюся до грудей Айгора, та відчуваю лише трохи невагомої прохолоди.

Його рука гладить моє волосся, вітерцем проходиться спиною й затримується на талії. 

− Якщо ти тільки зможеш вибачити мені, − шепоче він. – Якщо тільки дозволиш з’являтися у твоєму житті… Хоч іноді.

− Я вже вибачила, − відриваюся від нього, щоб подивитися в пітьму його очей. Сама не вірю, що вибачила, але це справді так. Понад рік – щоразу, коли мені згадувалася та ніч після Геловіну, та й сам навіжений Геловін, я гнівалася на свого Мертвого коханця й на тих відьом, що так назвали Айгора. Пам’ятаю, якось навіть вдарила стіну на кухні в Ігоря – наливала ягідний мус, і він видався мені схожим на ту глину (чи що воно там було?), якою вимащували мене на шабаші. Від мого удару трохи посипався тиньк, того ж вечора я сказала Ігореві, що на кухні час робити ремонт. 

− Сарін, − він притискає до губ по черзі обидві мої руки, − я так люблю тебе. 

− Я теж тебе люблю, − шепочу я. З якогось дива моїми щоками котяться сльози. Зовсім не розумію себе сьогодні. 

Якийсь час ми просто стоїмо й дивимося одне на одного. Здається, кожен з нас намагається до кінця усвідомити сказане й почуте.