Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Твердиня, Максим Іванович Дідрук

Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

89
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 162
Перейти на сторінку:
звідки їм узятись у Мадре-де-Діос?

Звуки вщухли так само раптово, як і розляглись.

Іще щонайменше з хвилину друзі мовчали.

— Може, якась тварина? — зрештою припустив Ґрем.

— Та ні, — заперечив українець.

Бумкання безсумнівно мало штучне походження. Інтенсивність звуків не спадала й не наростала. Вони ввірвались у пітьму, не розширюючись, одразу, мовби хтось натиснув «Play» на величезному програвачеві.

— Дикуни? — запитала Сатомі, обводячи хлопців поглядом.

— Мабуть, яке-небудь плем’я, — згодився Левко.

— Але ж вони далеко? Далеко, правда? — пробелькотіла дівчина.

Хлопець кивнув.

— Так, вони далеко.

Бумкання справді вчувалося звіддалік. Єдина проблема полягала в тому, що лунало воно на заході — якраз у тому боці, куди Левко й компанія мали намір прямувати.

LX

8 серпня четверо мандрівників наполегливо пробивалися на південь. Хвилювання, що раніше муляло лише Семенові та Левкові, від учора перекинулося на Ґрема й Сатомі. Друзі йшли, не розмовляючи й ламаючи голови над імовірним джерелом вечірніх звуків. Невдовзі після півдня стежку вони загубили, та, пам’ятаючи настанови Ґуннара, трималися південного напрямку, сподіваючись раніше чи пізніше опинитися на меншій дорозі.

Щогодини робили п’ятихвилинний привал, під час якого Левко запускав навігатор і переконувався, що вони не кружляють у сельві.

Ліс на південь від великого тракту був не таким густим, як на підходах до Розколини, водночас назвати його легким для просування також не випадало. За годину мандрівники проходили кілометр, якщо щастило — півтора.

У другій половині дня хлопці повернули на південь-південь-захід, побоюючись, що, втративши прорубану стежку, пропустять початок другої кам’яної дороги.

Українець коли-не-коли озирався, несвідомо очікуючи на появу переслідувачів (дикунів?.. перуанців?.. привидів?..). Сьома також — прискіпливо, проте так, щоб не насторожити Ґрема й Сатомі, — видивлявся сліди людської присутності, та безрезультатно. Прогонисті дерева, чиї крони ховали сонце, епіфіти, вогкий мох, тисячі видів папороті, мавпи, великі жуки — тропічний ліс виглядав таким, як завжди.

Під час однієї із зупинок Левко натрапив на струмок, із якого хлопці поповнили запаси води. Сатомі нарешті з насолодою вмилася чимось чистішим за суміш власного поту й протимоскітної рідини, щоправда, лише для того, щоби за хвилину знову обляпати себе репелентом.

За чверть до четвертої група наштовхнулася на південний тракт. Чи то пак на те, що від нього лишилось. Ґрем, який після обіду крокував на чолі загону, перечепився через притрушений листям валун і полетів сторчака, ледь не розбивши голову об другий камінь, що причаївся за метр від першого. Підводячись, мулат згріб шар зіпрілого листя та побачив перед собою брилу неправильної форми з пласкою верхньою частиною. Може, він не звернув би на неї уваги, якби поряд у землі не лежала ще одна така сама. У місцях стику каменів їхні контури цілковито збігалися. Камені виглядали, ніби два шматки тривимірної головоломки, тож могли мати лише штучне походження.

— Гляньте! — спираючись на витягнуті руки, покликав мулат.

Сьома визирнув з-за Ґремової спини.

— Що там? — запитав українець.

— Камені, — Семен став на коліна й узявся гарячково розгрібати листя.

Левкові очі заблищали, коли він побачив брили.

— Оброблені. Але чому лише дві?

Водночас із Семеном вони подивилися спершу на схід, потім — на захід. Між деревами справді вгадується просіка чи їм лише здається? Ліворуч і праворуч від місця падіння Ґрема росли тільки кущі й трави, там не було дерев зі стовбурами, які не можна було б обхопити однією долонею. Щось заважало їхньому росту.

— Привал, — скомандував Сьома, скидаючи наплічник. Його очі палали, як і Левкові. — Ти давай туди, — кинувши погляд на українця, показав на захід. Лео кивнув. — Я піду на схід.

Левко не встиг віддалитися й на десяток кроків, як уже гукав:

— Сюди! Бігом до мене! Я знайшов її!

Тупцяючи крізь траву, як слони на водопій, Семен, Ґрем і Сатомі прибігли на заклик. Левко сидів навпочіпки, водячи руками по землі. Біля його колін починалася кам’яна кладка, сформована з нерівних, але добре припасованих каменів площею не більше як 0,5 м2, зі старанно вирівняним верхнім краєм. Брил було багато, складене з них полотно тяглося на захід, де-не-де зникаючи під землею.

— Яка ж вона стара, — оглядаючи дорогу, відзначив Семен. Там, де тракт не присипало землею, окремих брил не вистачало, а з дірок, наче з клумб на тротуарах, вистромлювалися деревця.

— Прикинь, ми майже проґавили її, — схвильовано сказав Левко.

Подекуди південна кам’яниця виглядала цілковито зруйнованою. Мандрівникам пощастило, що Ґрем перечепився, бо інакше вони ризикували проминути розтрощену ділянку, не зауваживши тракт і продовжуючи заглиблюватись у джунглі.

Обговорюючи, що було б, якби прогавили кам’яницю та як далеко зайшли б, мандрівники просувалися на захід. Час від часу дорога немовби провалювалась, іноді сотню метрів від неї не проступало й сліду. Доводилося петляти зиґзаґами, поволі прокрадаючись уперед доти, доки хтось не натрапляв на край тракту, і тоді загін продовжував рух уперед.

Упродовж трохи більше ніж години хлопці й дівчина подолали два кілометри, а потому дорога зникла зовсім. Вони кружляли, шукаючи продовження, Левко не вимикав GPS, стежачи, щоб не відхилятися від західного напрямку, проте камені безслідно щезли. Перед друзями простягався незайманий тропічний ліс.

— Ґуннар писав, що друга дорога сягає в нетрі глибше, — нагадала Сатомі.

— Мабуть, так і є, — кивнув українець, — але сьогодні ми про це не дізнаємося, — простір під кронами поволі набрякав темрявою.

— Стаємо табором? — Сьома роззирнувся.

— Давай, — згодився Левко.

Через півгодини (попри те що над верхніми ярусами вечір тільки западав) у нижній частині нетрищ вже панувала ніч.

Наминаючи сушене м’ясо та запиваючи його чаєм, мандрівники стомлено розмовляли, згадуючи насичений день. У казанкові доварювалася вівсянка. Сатомі показала хлопцям зроблені впродовж дня знімки: Ґрем, що стоїть рачки над двома першими каменями, Левко з кумедно випнутою щелепою нишпорить кущами у пошуках зниклої дороги, Сьома пере в потічкові посірілу від поту, бруду й репеленту хусточку. Настрій, звісно, був далеким від піднесеного, та друзі потрохи заспокоювалися: Левко крадькома зиркав на Сатомі, переконуючи себе, що йому слід нарешті розповісти їй про свої почуття, Сьома розказував непристойний анекдот, від якого червонів навіть Левко. Хлопці розслабилися, беззлобно кепкували один з одного аж поки…

…поки не залунали дзвони.

Пум-м… ум-м… бан-н.

Бан-н.

Пум-м-м.

Бан… пум-м.

Бан… пум-м… ум-м.

Бан… пум-м.

Пум-м… бан… пум-м… ум-м.

Цього разу бумкало ближче. І саме в тому напрямку, куди вони йшли.

LXI

Спливе час, однак ніхто з них чотирьох так і не усвідомить, що після 8 серпня, коли вони знайшли південний тракт, коли вечір був таким спокійним, із прийнятною їжею та практично без москітів, вони більше

1 ... 54 55 56 ... 162
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня, Максим Іванович Дідрук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"