Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Добровільне входження до СРСР радянських республік і право виходу з нього є непорушна підвалина радянської конституції. СРСР — це не замкнута країна, а одкритий союз для всіх народів, що переходитимуть на радянську соціялістичну систему.

Це не означало, що система не мала недоліків. То була «робітнича держава з бюрократичним апаратом», але така, що значною мірою очистила себе від «духу бюрократизму, казенщини і шовінізму». Волобуєв справедливо зауважив, що використання таких евфемізмів, як «Південь Росії», «південний регіон», «південь СРСР», «найпівденніша частина СРСР», означало дещо більше, ніж просто слова. Ці евфемізми виказували шовіністичні погляди тих, хто ними послуговувався, а їх часто вживали в російських економічних газетах. Річицький звинуватив Волобуєва в тому, що він невиправдано назвав ці ознаки шовінізму, виявлені в працях кількох російських економістів-українофобів, структурною політичною проблемою. Такий шовінізм прийшов із бюрократією. Волобуєв переоцінив його силу й виснував, що це офіційна політика, проте партія ніколи не підтримувала такого бачення. «Навпаки, — пише Річицький, — ще на початку організації СРСР партія передбачала ці тенденції в союзному апараті, наперед виголошуючи їм рішучу війну». За словами Річицького, Волобуєв приймав шовінізм економістів та апаратників за невіддільну ознаку системи, тому активно критикував радянську національну політику, навіть не розуміючи її суті[629].

Екскурс Волобуєва в марксистську теорію та економічну історію не переконав Річицького. Він відкинув ідею економічної самодостатності як фіктивний аргумент. Волобуєв, за словами Річицького, ані довів ідею, ані показав, який стосунок вона могла би мати до справи. Зайвим було демонструвати легітимність українських прагнень до національного визволення, адже ленінізм завжди підтримував національне визволення, це доведено полемікою Леніна з Розою Люксембурґ, чи принаймні так це інтерпретував Річицький. Також він критикував твердження Волобуєва, що Ленін, мовляв, провів чітку межу між європейським та азійським типами колоніалізму. Яка ж, запитував він, мета цього розмежування? Чи означає воно, що Україну не експлуатували? А втім, найсерйознішою проблемою в розрізненні двох типів колоніальної залежності, на думку Річицького, було те, що Волобуєв не зміг його прив’язати до різних соціальних класів, а це sine qua non марксистської ідеології. Річицький, отже, міг заявити — і не безпідставно, — що ця відмінність була нічим іншим, як маніпуляцією з метою показати, що Україна з-поміж решти республік Радянського Союзу заслуговує на особливе ставлення. За його трактуванням, Волобуєв стверджував, що Радянський Союз був не вільним союзом соціалістичних держав, а соціалістичною системою, до складу якої належали колишні метрополії та їхні азійські колонії. Очевидним наслідком такого бачення Радянського Союзу було те, що Україна повинна його залишити. Річицький писав, що СРСР, з одного боку, є єдиною можливою формою диктатури пролетаріату, побудови соціалізму та братерського співіснування народів, звільнених від ярма імперіалізму, або ж формою організації пролетарської держави протягом перехідного періоду, яка вела до змішування націй, державою, що мала певні практичні недоліки, спричинені бюрократичним спотворенням; з другого боку, СРСР є типом політичної системи, яка не вирішує питання національності, що неминуче призводить до спотворення, а це означає, що вона є ані соціалістичною, ані інтернаціоналістичною. Михайло Волобуєв поділяє останню думку щодо системи СРСР настільки, наскільки це стосується економічного будівництва.

Річицький зауважував, що Волобуєв перейшов на інший бік барикад і розчарувався у здатності Радянського Союзу подолати спадщину колоніалізму, тоді як намагання це зробити було фактично основним напрямом економічної політики СРСР[630].

Річицький продовжив критикувати Волобуєва в наступному номері журналу. Він почав із відповіді на твердження Волобуєва, що опозиція помилялася, бо СРСР був не просто однією країною. Союз був, як відповів Річицький, однією країною в тому сенсі, що було створено єдиний соціально-політичний табір із єдиною плановою економікою. Відкинути цю реальність означало би опинитися в наївному теоретичному блоці із троцькізмом. Пізніше він зазначив, що пропозиції районування, проти яких виступав Волобуєв, уже було відкинуто та здано до архівів. Основним об’єктом його критики було непряме твердження Волобуєва, що СРСР провадив колоніальну політику щодо України. Річицький заперечив це твердження як хибне, антикомуністичне, таке, що працює на користь Донцову й українським фашистам, а також буржуазному націонал-ухильництву. Потім він перейшов до статистики Волобуєва. Беручи цифри не з тих джерел, які використовував Волобуєв, Річицький стверджував, що визиск України царською Росією був, грубо рахуючи, вдвічі більшим, ніж за даними Волобуєва, а відмінність між доходами та витратами Союзу в Україні сягала, можливо, лише половини з того, що визначили Доброгаєв та Волобуєв. Понад те, Річицький оголосив, — очевидно, із офіційною санкцією, — що Держплан мав закрити невідповідність між доходами та витратами протягом п’ятирічки. Він намагався показати, що, аж ніяк не стримуючи розвитку України, як то стверджував Волобуєв, Радянський Союз надавав Україні багато економічних переваг. Річицький завершив тим, що тези Волобуєва були дуже близькі до національного ухилу шумськизму та хвильовизму, хоча він, звичайно, і не опустився до істерично-обуреного тону, який так часто лунав у комуністичній полеміці[631].

Праця Річицького — єдина реальна спроба заперечити Волобуєву на раціональній та фактичній основі. Почасти вона була вдала. Річицький мав рацію, вказуючи на те, що Ленін не провів чіткої межі між азійськими та європейськими колоніями. Якщо брати на віру досить схоластичну аргументацію з боку влади, як це робили Волобуєв та Річицький, — то слова Річицького мали сенс. Якщо ні — то у випадку Волобуєва йшлося про маніпуляцію на користь України. Проблема у випадку Річицького полягала в тому, що якби СРСР справді був добровільно сформованим союзом, як він заявляв, то твердження, що кожен народ особливий і до кожного потрібен особливий підхід, було б слушним. Він не відповідав на основну тезу Волобуєва, що колоніалізм був причиною деформації економічного розвитку України, а також що СРСР збільшував нераціональність системи, роблячи вкладення коштів у проекти, які не мали великого економічного значення. Зрештою, обіцянки усунути дисбаланс між українськими доходами та витратами не було дотримано. Недавні дослідження показали, що рівень виведення коштів з України фактично збільшився протягом наступного десятиліття[632].

Те, що було далі, скидалося радше на образу, аніж на критику. Наступне видання «Більшовика України» (№ 4 за 29 лютого) засуджувало волобуєвщину в головній редакційній статті «В багні націоналізму». Погляди Волобуєва назвали свіжим варіантом національних ухилів Шумського, Хвильового та Максимовича, котрих склали докупи як представників національних шовіністичних прагнень українських куркулів та буржуазії. Критику радянської національної політики визначили як таку, що слугувала інтересам «націоналістичної контрреволюції». Волобуєв, за звинуваченням,

подає економічне обґрунтовання хвильовизму-шумськизму, обґрунтовання їхньої теорії боротьби двох культур, що її в свій час оголосив Лебедь у трактовці великодержавного російського