Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

брови в здивуванні, але, що дивно, змогла рухати лише однією. Мені потрібно було багато пити, щоб заглушити нестерпний біль, і цього можна було досягнути, тільки якщо заливатися горілкою. Усе просто, справді.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, розуміючи, що якось нерозбірливо вимовляю приголосні.

— Похорон, — сказав він, підсуваючись до мене так близько, що його обличчя практично притиснулося до мого. Від нього тхнуло цибулею. — Тут немає нічого поганого. Усі ці смерті… зрештою, хіба ти не відчуваєш, що це змушує тебе…

— Елеанор! — я відчула, як хтось поклав руку на моє плече, і повернулася на стільці, дуже повільно.

— О привіт, Реймонде! — вигукнула я. — Це… насправді, я не знаю. Вибачте, як вас звати, містере?..

Бармен блискавично відсунувся на протилежний бік стійки та продовжив полірувати склянки й дивитися телевізор. Реймонд поглянув на нього поглядом, який можна описати як «недружній», і поклав двадятифунтову банкноту на стійку.

— Зачекай, Реймонде, — сказала я, копаючись у сумочці. — У мене є гроші…

— Припини, — сказав він і доволі ганебно стягнув мене зі стільця. — Ми пізніше з цим розберемося.

Я потупцювала за ним у своїх туфлях на невисоких підборах.

— Реймонде, — промовила я, тягнучи його за рукав. Він подивився на мене. — Я не робитиму собі тату — я вирішила.

Він здавався розгубленим, і я зрозуміла, що зовсім забула розказати йому про те, що думала про тату з того часу, як поговорила з барменом у клубі «Катлінгс». Реймонд посадив мене на підвіконня у віддаленому кінці коридору — не там, де я бачила його раніше, — і залишив мене там. Я озирнулася довкола, цікаво, яка зараз година і чи спалили вони вже Семмі, чи вони тримають усі тіла до кінця дня, щоб потім дати доброго вогню. Реймонд повернувся, тримаючи в одній руці чашку чаю, а в другій — тарілочку з солоним тістечком.

— З’їж це, — сказав він, — і не рухайся, доки я не повернуся.

Я збагнула, що дуже зголодніла. Відвідувачі похорону проходили повз, але ніхто не бачив мене в моєму сховку. Мені тут навіть подобалося. Сидіти було дуже зручно, а коридор був теплим, я почувалася крихітною землерийкою в затишній нірці. Наступне, що я пам’ятаю, як повернувся Реймонд і ніжно, але наполегливо почав мене трусити.

— Прокинься, Елеанор, — сказав він. — Уже пів на п’яту. Час йти.

Ми взяли таксі до квартири Реймонда. Його будинок розташовувався у східній частині міста, яку я не дуже добре знала, адже не мала причин тут бувати. Я з полегшенням дізналася, що його сусідів по квартирі не було вдома, коли ми, трохи спотикаючись, входили в коридор і намагалися не сміятися.

Він дуже непристойним чином спрямував мене у вітальню, де стояв величезний телевізор. А навпроти нього були розкидані ігрові приставки. Окрім комп’ютерного безладу, у квартирі було доволі охайно.

— Не схоже на місце, де живуть хлопці, — здивовано промовила я.

Він засміявся.

— Ми ж не тварини, Елеанор. Я знавець пилососа, а Дезі трохи схиблений на чистоті.

Я кивнула, відчуваючи полегшення, знаючи, що, поки я сидітиму, нічого не причепиться до моєї нової сукні та колготок.

— Чаю? — запитав він.

— Насмілюсь припустити, що в тебе немає горілки чи «Магнерсу», — промовила я.

Він підвів брову, а я продовжила:

— Зараз мені вже значно краще, після сосиски в тісті та сну, — сказала я, і це було дійсно так.

Я відчувала легкість і чистоту та зовсім не почувалася п’яною, гострі почуття дуже приємно затупилися.

Він засміявся.

— Що ж, мені здається, що келих червоного вина не завадив би.

— Червоного чого? — перепитала я.

— Вина, Елеанор. Наприклад, мерло — на нього у «Теско» була спеціальна пропозиція цього тижня.

— А «Теско», — сказала я, — у такому випадку… гадаю, що я приєднаюся до тебе. Але тільки один келих, — додала я, мені не хотілося, щоб Реймонд вважав мене алкоголічкою.

Він повернувся з двома келихами та пляшкою з ковпачком, який загвинчувався.

— Мені здавалося, вино закорковують, — сказала я.

Він ніяк не відреагував на моє зауваження.

— За Семмі, — сказав він, і ми цокнулися келихами, так, як це роблять люди в телевізорі. Вино було теплим і оксамитовим і за смаком нагадувало підгоріле варення.

— Не поспішай! — сказав він, розмахуючи пальцем так, щоб насмішити мене. — Не хочу, щоб ти впала на диван!

Я усміхнулася.

— Як минув твій день? — запитала я, роблячи черговий ковток смачного напою. А він тим часом випив за раз мало не півкелиха.

— Окрім того що я врятував тебе з лап цього збоченця? — запитав він.

Я жодного уявлення не мала про що йдеться.

— О, день був чудовим, — сказав він, коли стало зрозуміло, що я не знаю, як відповісти. — Усе було настільки добре, наскільки ця ситуація може бути доброю. А ось завтра вони відчують справжнє пригнічення. Похорони завжди сповнені турбот — спершу ти займаєшся приготуваннями, переймаєшся через булочки й тістечка, пісні, які виконуватимуть у церкві…

— Пісні були нікудишніми, — промовила я.

— …а потім настає день похорону, потрібно переконатися, що ти подякував усім людям, процесія і так далі… Рідні Семмі, до речі, просили подякувати тобі за те, що ти прийшла, — додав він.

Я помітила, що він випив усе вино і вже налив собі черговий келих, доки я зробила лише два ковтки.

— Але дні й тижні після цього… ось коли по-справжньому стає тяжко, — сказав він.

— Так було з тобою? — запитала я.

Він кивнув. Потім він увімкнув камін, один із тих газових пристроїв, які скидаються на справжні, і ми почали дивитися на нього. Мабуть, у нашому мозку все ще залишилася якась ділянка від наших предків, яка змушує нас зачаровано дивитися на вогонь, спостерігати за тим, як рухаються язики полум’я, захищаючи нас від злих духів і небезпечних тварин… це ж і має робити вогонь, чи не так? Хоча він здатен робити й інші речі.

— Елеанор, хочеш подивитися якесь кіно? Щоб трохи поліпшити настрій.

Я замислилася над цим.

— Чудова ідея, — промовила я.

Він вийшов з кімнати і повернувся ще з однією пляшкою вина та великою упаковкою чипсів. На ній було написано: «Поділися з іншими». З цієї причини я ніколи не куштувала чипси. Він розірвав упаковку посередині і поклав її на столик перед диваном, на який ми обоє сіли, а потім поставив поряд наші келихи. Він знову вийшов і повернувся з пуховою ковдрою, яку, певно, стягнув з ліжка, і теплим флісовим покривалом — червоним, як светр Семмі, і передав все це мені. Я зняла туфлі й залізла під покривало, поки він крутив