Читати книгу - "Гра престолів"

хлопець, Джерен, він узагалі септонів виплодок, а Котер Пайк — безбатченко, народжений дівкою з таверни. А зараз він командує замком — Східною-вартою-на-морі.

— Мені байдуже,— мовив Джон.— Мені байдуже до них, і мені байдуже до вас, до Торна, до Бенджена Старка — до всіх. Мені тут не подобається. Тут надто... холодно.

— Так. Тут холодно, важко й убого, це і є Стіна, це і є люди, які її охороняють. Усе не так, як у казках, що оповідала тобі мамка. Тут є, як є, і ти тут до скону життя, як і всі ми.

— Життя,— гірко повторив Джон. Зброяр міг говорити про життя. У нього воно було. Він вбрався в чорне по тому, як утратив руку при облозі Штормокраю. А перед тим він був ковалем Станіса Баратеона, королевого брата. Він з кінця в кінець переїхав Сім Королівств; він знав і бенкети, і жінок, і бився в сотні битв. Подейкують, саме Донал Ной викував королю Роберту келеп, яким той на Тризубі випустив дух з Рейтара Таргарієна. Він попробував усього, чого не встиг спробувати Джон, а коли постарів, коли йому добряче перевалило за тридцять, потрапив під удар топора; рана довго гноїлася, аж поки не довелося відтяти всю руку. Тільки тоді скалічений Донал Ной опинився на Стіні — коли його життя фактично скінчилося.

— Так, життя,— сказав Ной.— Довге чи коротке, залежатиме від тебе, Сноу. А якщо ти й далі поводитимешся, як зараз, однієї ночі хтось із братів просто розітне тобі горлянку.

— Вони мені не брати,— відтяв Джон.— Вони терпіти мене не можуть, бо я кращий за них.

— Ні. Терпіти вони тебе не можуть за те, що ти тримаєшся так, наче кращий за них. Дивлячись на тебе, вони бачать перед собою байстрюка, який виріс у замку й тому думає, що він лордійчук,— схилився ближче до нього зброяр.— А ти не лордійчук. Пам’ятай про це. Ти Сноу, а не Старк. Ти байстрюк і гицель.

— Гицель?! — мало не задихнувся Джон. Обвинувачення було таке несправедливе, що в нього перехопило подих.— Це вони напали на мене. Всі вчотирьох.

— Цих чотирьох ти принизив на тренуванні. Ці четверо, мабуть, тебе бояться. Я бачив, як ти б’єшся. Це не тренування. Дай тобі в руки гострого меча — і ти їх на м’ясо порубаєш; ти це знаєш, я це знаю, і вони це знають. Ти не лишаєш їм виходу. Ти їх ганьбиш. Ти цим пишаєшся?

Джон вагався. Він і справді пишався перемогою. А чом би й ні? Але зброяр забрав у нього навіть це, в його вустах навіть перемога звучала як щось негідне.

— Вони всі старші за мене,— захищаючись, мовив Джон.

— Старші, і більші, і дужчі, це правда. Але я певен, що ваш військовий інструктор у Вічнозимі учив тебе битися з тими, хто більший за тебе. Хто він був — якийсь старий лицар?

— Сер Родрик Кассель,— обережно сказав Джон. Він відчував, як навколо нього замикається пастка.

Донал Ной нахилився просто до Джонового обличчя.

— А тепер поміркуй про таке, хлопче. Ні в кого з цих хлопців узагалі не було військового інструктора, поки вони не потрапили до сера Алісера. Батьки їхні були селянами, візниками й браконьєрами, ковалями, рудокопами й веслярами на торгових галерах. Битися вони вчилися у трюмах кораблів, у провулках Старгорода й Ланіспорту, у придорожніх борделях і в тавернах на королівському гостинці. Може, перш ніж потрапили сюди, вони й билися кількоро разів на палицях, але запевняю тебе, ніхто з двадцятьох не мав грошей на справжнього меча,— похмуро глянув він на Джона.— То якими вам тепер ввижаються ваші перемоги, лорде Сноу?

— Не називайте мене так! — різко мовив Джон, але від люті його не лишилось і сліду. Зараз він несподівано для себе почувався присоромленим і винуватим.— Я не... Я не думав...

— То ліпше тобі почати думати,— застеріг його Ной.— Або так, або доведеться спати з кинджалом при боці. А тепер іди.

Коли Джон вийшов зі зброярні, був уже майже полудень. Сонце пробилося крізь хмари. Повернувшись до нього спиною, Джон звів очі на Стіну, яка на сонці виблискувала блакитним кришталем. Минуло кілька тижнів, а від самого погляду на неї Джона пробирав морозець. Століттями вітер з піском шмагали і цяткували її, вкриваючи тонким шаром бруду, тож іноді вона здавалася сірою — кольору неба над головою... та коли ясного дня на неї падало сонячне проміння, вона сяяла, оживаючи від світла,— велетенська біло-блакитна скеля, яка затуляла півнеба.

Це найбільша будівля, зведена людськими руками, пояснив Бенджен Старк Джонові на королівському гостинці, коли вперше вдалині постала Стіна. «І, понад усякий сумнів, найбезглуздіша»,— з посмішкою докинув Тиріон Ланістер, та коли вони під’їхали ближче, навіть Куць примовк. Видно її було вже за кілька миль — блакитну стрічку, що тягнулася, величезна й неперервна, вздовж північного обрію зі сходу на захід, гублячись удалечині. Здавалося, вона промовляє: «Тут край світу».

Коли ж нарешті подорожні побачили Чорний замок, його дерев’яні фортеці й муровані вежі здалися не більш як жменькою іграшкових кубиків, розкиданих у снігу попід безмежною стіною льоду. Древня кріпость чорних братів не схожа була на Вічнозим, та й узагалі на замок, їй бракувало мурів, тож вона б не втрималася ні з півдня, ні зі сходу, ні з заходу, але Нічна варта переймалася тільки через північ, отож над північчю й нависала Стіна. Майже сімсот футів заввишки, вона була втричі вища за найвищу вежу в кріпості, яка ховалася в її тіні. Дядько сказав, що нагорі Стіна така широка, що дюжина озброєних лицарів може там проїхати пліч-о-пліч на конях. Нагорі виднілися тонкі обриси величезних катапульт і гігантських дерев’яних кранів, які стояли на варті, мов скелети здоровезних птахів, а поміж них походжали вбрані в чорне люди, маленькі як мурашки.

Стоячи біля зброярні й поглядаючи вгору, Джон почувався майже таким самим приголомшеним, як і того дня на королівському гостинці, коли вперше побачив Стіну. В цьому була вся Стіна. Іноді ти майже забував, що вона тут, як забуваєш про небо чи землю під ногами, але в інші хвилини здавалося, що нічого більше на світі взагалі не існує. Вона була старша за Сім Королівств, і Джон, стоячи під нею й задивляючись угору, почував запаморочення. Незмірний тягар льоду тиснув на нього, наче Стіна от-от перекинеться, і чомусь Джон був певен: якщо