Читати книгу - "Матінка Макрина"

хто не хотів; чиновники написали, що в Ковні василіянки не мали жодного монастиря, але вони не знали, що тільки журналістам із «Третього травня» я неправильно місто вказала, а вже наступного дня в «Юніверсі» все було так, як слід, а далі вже дрібниці: те, що жоден єпископ не має на службі козаків, що Вітебськ і Полоцьк не належать до Семашкової єпархії, писали, врешті, обуреним тоном, що неможливо, аби в Росії когось морили голодом, били, топили, обливали холодною водою чи комусь виколювали очі… Вони так тим захопилися, що, знаючи про російські порядки, люди з цього всюди жартували, а французький посол Россі сказав навіть, що якщо раніше не до кінця вірив у мої історії, то після ноти Бутєнєва не має ані найменших сумнівів. Ні в Римі, ні в Парижі ніхто не переймався тим, скільки миль з Ковна до Вітебська, як звали настоятельок василіянок, є в Стоклішках замок чи його немає і який його рід утримує або в яких російських губерніях є копальні й чи саме туди засилали чи не засилали тих отців і сестер із прізвищами, яких тут і так ніхто вимовити не здатен; Росія була великою білою плямою десь на краю мапи, так грубо засипана снігом, що й улітку назв міст з-під танучих заметів не видко.

Одразу також поляки дали відпір москалям: хто в повстанні шаблею не воював, той тепер перо до боротьби прилаштував; у Брюсселі начебто якийсь панотець розповідав, як його з двомастами іншими ув’язнили, на голові рани показував, яких йому попи в Мінську завдали; в іншій газеті сестри милосердя писали, що й справді був у Мінську монастир василіянок, хтось розповідав, що мінський монастир зруйновано та навіть назву вулиці змінено, аби слід затерти; сам князь Чарторийський з Отелямберту вирішив поворушити пальцем і чітко написав: росіяни, як завжди, чіпляються до подробиць для окозамилювання публіки, бо серйозніших закидів їм забракло. У Парижі начебто навіть якийсь добрий чоловік публічно переконував, що особисто знав отця Зажицького — я вже не знала, хто це такий, лише потім пригадала, що це один із василіянських абатів, яких заморозили взимку під струменем води: Бєжинського, Жилінського, Жилевича… ну і, власне, четвертого — Зажецького чи Зажицького, якого дяк убив ударом поліна в голову, бо той погано дрова порубав. Я вигадала його, назвала, убила, а тут, за сотні миль, у Парижі, хтось оголошує, що знав цього панотця особисто! Великі людиська мають серця, такі великі, що аж бідну василіянку Макрину врятували!

Іноді я дрижала вся, говорячи собі: Господи Боже мій наймиліший, що на небесах, Ти заслужено мене караєш, заслужено до мене московське залізо прикладаєш, за кожен удар, який я вигадала, крім тих ударів, які впали на мої плечі від руки Вінча й жандарма, я дістаю тепер удар папером, не менш болючий. Доносили, розповідали. Одного разу — що я дружина камердинера, який був на службі у князя, коли той іще в Пулавах мешкав, а не в Парижі, іншим разом одна московка розповіла, що кілька разів бачила мене в готелі, де я пила горілку з якимось чоловіком, але ж усі тут знають, що я майже не покидаю монастир, а якщо й виходжу кудись, то лише в компанії сакрекерок. Один Сушков, мінський губернатор, начебто написав, що я була не василіянкою, а мінською бенедиктинкою — а хто Мінськ знає, тому відомо, що в бенедиктинок була страшенна розбещеність і безлад, кілька черниць народили дітей; врешті-решт, прислали урядову комісію, провели слідство, а в кінці розігнали їх на чотири вітри: менш винних — до інших монастирів, розбещених із числа пострижених черниць перевели в послушниці, а інших, тих, що з байстрюками, — за хвіртку; я також чула, що монастир був у плачевному стані, а тому найняли робітників дірки в даху залатати, стіни побілити, вежу укріпити; а коли вони працювали, то відпав шматок тиньку, вочевидь, нещодавно накладеного, а під ним знайшли рухому стіну — відбили каміння, а за ним виявили цілу купу маленьких дитячих скелетиків. І я, за словами цього Сушкова, нехай його поглине пекло разом з оздобленою діамантами зіркою, яку йому сам імператор пришпилив, нехай він у вогні пропаде, а та зірка нехай ще якийсь час у пломінні обертається й сипле діамантами сип-сип-сип, тож, за словами цього губернатора Сушкова, я начебто була однією з дітовбивць-розпусниць. Інший, Морошкін, писав, що мене обрядив і всьому навчив Чарторийський. Ще інший, прізвища не згадаю, — що я була французькою кокоткою, що мене мій коханець, доктор, поляк, разом зі священиками підкупив, напевно, з панотчиком Єловицьким на чолі, та наказав пускати туман в очі всьому світові. Я кокотка! Французка! Ой, москалю ти москалю, мабуть, на очах у тебе полуда, мабуть, більмо тверде й непроглядне, що таку руїну, як я, ти в кокотки записав. Ніс, як топорище, шкіра, як гончарне коло, биттям видублене, щоки ляпасами обкладені, мерзоти багато, а краси мало, тож яка ще з мене кокотка! Якби мене причепурити в криноліни зі шлярками, розцяцькувати, нарум’янити — пів-Парижа б зі сміху луснуло, що дурна-предурна й потворна-препотворна Юлька кокоткою хоче найнятися! Але вони могли пліткувати й писати: на кожну плітку десять шанованих пань, десятеро порядних поляків гарантували, що знають мене вже багато років, що в Польщі ще дітьми біля моєї сутани грались і жували пряники, спечені в моєму монастирі.

Видно, опікувалася мною Мати Предивна — вона не тільки відбила московські атаки, а й проти ближчого ворога зброю мені дала.

Задовго перед тим, як я втекла з московської неволі, поїхав Семененко до Познані на запрошення архієпископа, де викликав величезне зацікавлення, особливо в дам із кіл вищого світу, що обложили його в сповідальні, наче в укріпленій фортеці. Він не міг у пруського уряду отримати дозвіл залишитись у Князівстві, бо його місцева лютеранська преса страшенно очорнила, немовби додала до друкарської фарби пекельної смоли, мовляв, місцеві єзуїти ще хитрішого єзуїта собі з Риму привезли, який морочить голови, хоча справжніх єзуїтів тоді в Князівстві бути не могло; ну, але для лютеран кожен здібний та оточений увагою ксьондз завжди буде єзуїтом. А отже, мусив він із Познані виїхати, і привіз він із собою до Риму вдовицю, таку собі Юлію Бартошевич, що мала глибоке бажання вступити в монастир. Та Бартошевич у Римі вже колись була, привезла листи до Святого Отця, вступила до сестер-сакрекерок, одразу ж вийшла, поселилась у якихось поляків і там сповідник вбив їй у голову, щоб